Кантор Ігор Володимирович

Волиянин Кантор Ігор Володимирович

Ігор Кантор родом із села Грибовиця Іваничівського району. Тут він закінчив середню школу й пішов у профтехучилище здобувати спеціальність підземного електрослюсаря. У той же час на дискотеці познайомився із майбутньою своєю дружиною – студенткою факультету міжнародних відносин Волинського державного університету імені Лесі Українки – Оксаною. У 2006-2007 роках проходив строкову службу у десантних військах. Після армії Ігор пішов працювати на шахту №5 у Нововолинську.

24 вересня 2011 року одружився зі своєю Оксаною. Вони жили разом у шахтарському місті. Ігор їздив на заробітки в росію, а потім влаштувався на роботу на підприємство «Кроноспан» оператором автоматичних та напівавтоматичних верстатів. У вільний час захоплювався риболовлею.

Він був добрим, ніжним, чуйним і веселим чоловіком , завжди з гумором сприймав усі негаразди і розраджував дружину, якщо в неї щось не виходило. Молодята не могли натішитися одне одним, мріяли про діток, робили ремонт у своєму сімейному гніздечку і будували плани на майбутнє. Та збутися їхнім мріям про щасливе життя не судилося…

Ввечері 4 квітня 2014 року Ігоря Кантора викликали у Грибовицьку сільську раду і вручили повістку. Вже через два тижні він у складі 51-ої ОМБр був на Рівненському загальновійськовому полігоні. Спочатку хлопцям пояснювали, що все це тимчасово і через 45 днів їх відпустять додому. Та через півтора місяця навчань потяг з ними рушив на Схід. Ігор Кантор служив у самохідній артилерії на посаді старшого навідника. Фатальний для нього бій відбувся 14 липня поблизу села Черемшине на Луганщині. Уночі наші військові в запеклому протистоянні дали гідну відсіч ворогу й виходили з населеного пункту, але потрапили під обстріл.

Як розповідали його побратими, тієї ночі їхня колона рухалася в напрямку Амвросіївки, але потім командири екіпажів отримали наказ командування змінити маршрут. І щойно вони  звернули на іншу дорогу, як колону накрило ворожим вогнем. Машина Ігоря їхала останньою, і лише в неї влучив снаряд. Від вибуху всередині здетонували боєприпаси, і з чотирьох бійців вижив лише один, - розповідає, ледь стримуючи сльози, Оксана.

За даними військових у САУ 2С1 «Гвоздика» проросійські бойовики поцілили з протитанкового ракетного комплексу.

Про те, що Ігор загинув, його рідні дізналися лише ввечері наступного дня, тобто 15 липня, хоча і в Нововолинську, і рідному селі про це знали усі знайомі та друзі.

-Нам люди просто боялися повідомляти страшну звістку,- продовжує розповідь Оксана.

Після похорону чоловіка молода вдова переїхала жити до своїх батьків у село Кропивщина. Залишатися одній у квартирі, де була дуже щаслива з коханим, їй не під силу. Лише інколи, очікуючи після роботи маршрутку, вона заходить туди, дивиться на фото Ігоря і згадує найменші подробиці їхнього короткого щастя. У вільний від роботи час Оксана бере в руки полотно та голку і вишиває рушник на пам’ятник чоловіка. Коли ж стає особливо нестерпно, вона їде в Грибовицю, провідує могилу коханого, зустрічається з його батьками та двома племінниками – дітьми Ігорьового старшого брата.

-Через тиждень після похорону 100 тисяч гривень нам передали з Іванич, а потім нас розшукали працівники військомату і повідомили про те, що 609 тисяч нам перечислило Міністерство оборони. Я їздила до Луцька замовляти Ігорю пам’ятник, допомогло мені в цьому керівництво «Кроноспану». Ще 10 тисяч матеріальної допомоги буквально на другий день після похорону мені привезли з ВМП. Та хіба суть у грошах? Я би воліла все життя перебиватися з хліба на воду і обходитися найнеобхіднішим, аби лише був живий мій коханий.

 До речі, незадовго до своєї загибелі Ігор Кантор часто спілкувався по телефону з нововолинським волонтером Валерієм Курстаком. Спочатку він казав, що в них нібито все гаразд, але під час останньої розмови поскаржився на командування, на відсутність їжі і те, що їхні підрозділ «стоїть у поганому місці». Мовляв, на кількох солдатів видають лише одну пачку «Мівіни». Щоб втамувати голод, бійці змушені їсти траву…

Валерій заспокоював бійця, казав, що вже їде до них, везе продукти, одяг та іншу військову амуніцію, а йому особисто – ще й бронежилет.

Та бронежилет, кошти на який для земляка люди збирали усім селом, на день запізнився до свого адресата…

Похований Ігор Кантор у рідному селі Грибовиця.