Ярмолюк Олександр Петрович

Мужній повиг Олександра Ярмолюка

Бої за Іловайськ — найдраматичніша сторінка російсько-української війни. 18 серпня 2014 року в ході запеклих боїв українські силовики, що складалися в основному з добровольчих батальйонів, взяли частину міста під свій контроль. Однак уже за кілька днів російські війська зайшли їм у тил. Начебто з метою уникнення бойових втрат особисто Путін звернувся до «сил ополчення» відкрити гуманітарний коридор для виходу українських військ з оточення. Вихід по коридору смерті розпочався зранку 29 серпня… На марші колони потрапили під перехресний вогонь російських військових, які заздалегідь приготувалися до бою. Фактично, це був прямий розстріл українських частин. Так полягло 366 українських воїнів, серед них і сержант Збройних сил України, Ярмолюк Олександр Петрович, який трагічно загинув у Іловайському котлі під час обстрілу українських військових, що виходили з оточення так званим «зеленим коридором» 29 серпня 2014 року.

Пильно вдивляються сьогодні в душу Батьківщини усміхнені очі Олександра Ярмолюка, та, на жаль вже із меморіальної дошки, яку 12 квітня 2018 року встановили на фасаді будівлі Ліцею № 10 на честь загиблого випускника школи . Завжди оптимістичний, щиро закоханий у життя , молодий чоловік так багато хотів зробити, та не судилося...  

Народився 3 липня 1982 року у Ковелі на Волині. У 1999 році закінчив ЗОШ №10 міста Ковеля. Хлопця любили і цінували всі - рідні, товариші, вчителі й побратими. Він був справжнім джентельменом і підкорювачем дівочих сердець. Високий, вродливий, і, разом з тим, спокійний та розсудливий. А ще – надзвичайний танцюрист! Герой ніколи не підвищував голосу, але його чули усі [2,91].

Сашко Ярмолюк змалку був навчений до праці. Вона приносила йому надзвичайне задоволення. У його руках оживало дерево. Саме тому по закінченні 11 класів ковельської середньої школи № 10 здобув професію столяра в ПТУ № 5. Після здобуття професії був призваний до армії , де служив у мінометних військах по спеціальності командир мінометного розрахунку. 

Згодом одружився, став батьком двох синів, Микити та Максима. Працював водієм в екскурсійному автобусі туристистичної фірми Надії Майданець, бо найбільше насолоди йому приносили споглядання мальовничих краєвидів батьківщини під час поїздок. [2,94].

З початком російської збройної агресії був мобілізований до лав Збройних сил України, служив на посаді командира мінометного розрахунку 51-ї механізованої бригади, в/ч А2331, м. Володимир-Волинський. Разом із підрозділом брав участь у боях в районі Іловайська. [1].

Під час виходу з «Іловайського котла» 29 серпня 2014 року  так званим «зеленим коридором» біля села Новокатеринівка Старобешівського району Донецької області, 51-а механізована бригада потрапила під потужний артилерійський обстріл сепаратистів і понесла великі втрати. Спочатку тіло Олександра Ярмолюка разом із тілами ще 87 невпізнаних полеглих українських солдатів 2 вересня 2014 року було вивезене з-під Іловайська до Запоріжжя, і ковельчанин ще тиждень вважався зниклим безвісти. Пізніше був упізнаний родичами й бойовими побратимами, та перевезений на рідну Волинь. Похований 7 вересня на кладовищі міста Ковеля [3].

Посмертно Ярмолюк Олександр Петрович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня Указом Президента України №311/2015 4 червня 2015 року — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі [4].

Пам'ять про героя не вмирає. Щорічно наприкінці лютого в Ліцеї № 10 м. Ковеля проводиться турнір з волейболу «Пам'яті воїнів-героїв АТО Анатолія Шиліка та Олександра Ярмолюка» серед учнів 8-9 класів юнацьких команд міста.

У березні 2015 року на 68-ій сесії Ковельської міської ради прийнято рішення про присвоєння імені Олександра Ярмолюка запроектованій вулиці у кварталі індивідуальної житлової забудови в районі вулиці Зерова.

22 травня 2015 року, в річницю бою під Волновахою, у Ковелі урочисто відкрито пам'ятну стелу на честь жителів міста й району, які загинули під час російсько-української війни, на якій увіковічнено ім’я українського захисника, відважного сина-велета України.

Смертельний для Олександра і інших воїнів ЗСУ «зелений коридор» пролягав через поля із соняшниками. Саме під ними сотні українців поклали в боротьбі з ворогом свої життя на вівтар свободи, гинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України. Тож символом Дня пам’яті захисників України стала квітка соняха. Вшанування пам’яті борців і популяризація подвигів на державному рівні є вкрай необхідним завданням також і для формування національної ідентичності.

Сумбур набату

Присвячується Олександру Ярмолюку

Вже п'ятий рік тривожно дні листає.
І десь набат сумбурність видає:
«Немає більш, Сашку, тебе. Немає...
В небеснім хакі сонце знов встає».

Тебе немає... У «котлі» зварили —
В тім, Іловайськім... Був спекотний день.
Ввібрала тіло сирота-могила,
Видзвонював набат — все «дзень» та «дзень».

Кипіло тіло й наливалось кров’ю,
Війни золу розвіяли вітри.
Для когось-бо вона лишилась грою...
Гори, лампадко пам'яті, світи.

Твоя родина, і сім'я, і друзі
З тобою, милий Сашо, назавжди...
Здається, що й природа теж у тузі.
Тож не тікай з свідомості, зажди.

В колоні неприборканої смерті,
В пекельному сталевому вогні
Роки твої війною підло стерті...
І знов печаллю плачуть журавлі.

Ірина Ярмолюк

Спогади дружини Юлії Ярмолюк

У нас із синами лишились найсвітліші спогади про нашого чоловіка й батька. Сашко завжди й у всьому допомагав мені. Казав завжди: «Виходь на вулицю, про­сто посидь коло мене, а я буду робити — так веселіше».

А бувало, обійме і скаже: «Не переживай, Юлька — все буде добре». І смуток, як рукою знімало — вірила, що все буде добре, бо по­руч надійне плече коханого чоловіка.

Максим згадує, як тато любив влашто­вувати синам цікаві екскурсії й походи. А ще, як вчив його тримати в руках молоток, як вони з татом гралися — галас був на цілий будинок.

Коли Сашко з передової телефонував, завжди казав: «В мене все добре, я тут, як на курорті! Синочкам ні в чому не відмовляй, купуй все, що вони хочуть — я приїду, гроші зароблю!»

А коли хлопці не слухались, тато вмів з ними поговорити так, що вони були слух­няні, поки він не приїде з поїздки... Такого тата, як Саша, треба ще пошукати... Молодший, Максимко, коли починаєш говорити про тата, відразу плаче і дуже тяжко його заспокоїти... А старший, Микита, в пам’ять про батька ви­рішив стати військовим —  навчається у Во­линському військово-спортивному ліцеї ім. Небес­ної Сотні.

Матеріали підготували:

Лазарук Анна, учениця 9 - А класу Ліцею №10 міста Ковеля Волинської  області

Науковий керівник: Шулежко Ірина Олександрівна, вчитель історії та правознавства Ліцею №10 міста Ковеля Волинської області