Пігілєв Валентин Олександрович

Військовий медик Валентин Пігілєв – вартовий Небесного Легіону Волині

Життя можна прожити по-різному. Можна йти довго й тихо, залишаючи непомітні сліди дорогою буття, а можна спалахнути миттєво і яскраво, осяявши своїм блиском усе навкруги. Нам відомо чимало таких яскравих особистостей, чиє життя згоріло вмить, але кого ми пам’ятаємо й шануємо. Такий жереб випадає не кожному, а лише вибраним, у числі яких і ковельчанин – Валентин Олександрович Пігілєв – молодий патріот, військовий медик і відважний захисник України. Його зоря передчасно згасла на кривавому небосхилі війни усього лише в тридцять чотири роки…

Похмурого зимового дня, 7 грудня 2022 року, Валентин Пігілєв повернувся на щиті у рідне місто. Тут, на Алеї Героїв на міському кладовищі, він знайшов вічний спочинок, а для своїх побратимів, відважних українських захисників, став небесним ангелом-охоронцем, який невидимо допомагає їм долати біль та небезпеку. Валентин залишив по собі вічний спомин у пам’яті людській. Тепер його ім’я навіки вкарбоване в історію свободи й гідності зболеної війною України!

Валентин народився 14 серпня 1988 року, жив із нами в одному місті, ходив тими ж вулицями, радів кожному новому дню, бо до нестями любив життя. Із самого дитинства ріс веселим та кмітливим хлопчиком, полюбляв розгадувати кросворди. А ще не уявляв свого життя без природи й у вільний час поспішав на риболовлю з дідусем, на честь якого його й назвали Валентином. Початкову освіту здобув у школі №7, далі продовжив навчання у загальноосвітній школі №3 імені Лесі Українки. Йому легко давалася іноземна мова, навіть брав участь у шкільній олімпіаді з англійської мови. Після закінчення 9 класу Валентин вступив у Ковельське медичне училище, обрав для себе мирну й милосердну професію – медика [2].

Студентське життя проходило дуже активно: Валік був старостою групи, брав участь в усіх заходах, які проводилися в училищі. Валентин був старанним до навчання, тому й закінчив навчальний заклад із відзнакою, отримав диплом за спеціальністю «Лікувальна справа» та кваліфікацію фельдшера. Обіймав тут посаду лаборанта.

Згодом шукав себе в інших галузях: працював на деревообробному підприємстві, у торгівельних фірмах, потім на будівництві й за кордоном [2]. Але ностальгія за Волинню не полишала його. Тому в 2021 році, коли почалася пандемія «COVID», Валік повернувся в Україну. Адже вдома на нього чекала родина. Ще до від’їзду за кордон він одружився й у нього народився син Данік. І хоча сімейне життя не склалося, свого синочка він дуже любив і по можливості проводив із ним увесь вільний час. Данька росте кмітливим і розсудливим хлопчиком, чим дуже нагадує тата.

У червні 2021 року Валік прийняв рішення поєднати своє життя із військовою медициною. Він підписав контракт на службу в Збройних Силах України. Пішов служити в 14-ту окрему механізовану бригаду, в/ч А1008, пп В0259. Був старшим бойовим медиком першої самохідної артилерійської батареї першого самохідного артилерійського дивізіону [3].

Скоріш за все, це рішення він прийняв, дивлячись на свого вітчима Юрія Павловича, військового медика, який ще з 2014 року був у зоні бойових дій. Для Валентина вітчим з дитинства був другом та порадником, замінив рідного батька, став прикладом для наслідування. Довгі пошуки свого шляху для військового медика стали успішними, бо саме тут він знайшов своє покликання, це стало сенсом його життя.

Початок війни Валентин зустрів у навчальному центрі «Десна», що на Чернігівщині. В кінці березня він ще повернувся на тиждень у частину, а далі були обпалені війною Миколаївщина, Донеччина, Харківщина. Під час перебування на Донеччині, повертаючись із бойового завдання, Валентин опинився неподалік від Слов’янська, де на той час знаходився на службі його вітчим. Валентинові пощастило побачитися із ним. Зустрілися дві долі, два відважні чоловіки, військові медики. Це була дуже коротка, але така щаслива мить! Юрій Павлович пригадує, як було важко зустрічатися із сином на війні, але ще болісніше проводжати поглядом кожен його крок, вдивлятися услід зникаючій постаті й не знати, чи зустрінуться ще. Для них ця зустріч виявилася останньою….

Ставши військовим медиком, Валік самовіддано займався своєю професією, багато читав та навчався самотужки. А коли виникали якісь медичні питання, то найпершим, до кого звертався за допомогою, - це був вітчим, бо він уже мав великий військовий досвід. Спілкуючись по телефону із мамою, Вікторією Валентинівною, син неодноразово говорив, що зробив правильний вибір, поєднавши своє життя з військовою медициною, планував і після закінчення війни продовжити службу в ЗСУ. Тому коли йому запропонували поїхати на курси з тактичної медицини у Львівську область, він відразу погодився. Адже це нові знання і досвід, такі необхідні для нього. Вже після повернення на фронт повен сил, знань і вмінь, Валік поспішав надавати невідкладну медичну допомогу, рятував хлопців, підтримував моральний дух, підбадьорював, поспішав бути потрібним, щоб устигнути…

Здавалося, попереду усе життя, та доля розпорядилася інакше… І далі було найстрашніше… Під час виконання бойового завдання у Валентина сталося гостре порушення кровообігу, кардіоміопатія. Внаслідок хвороби 3 грудня 2022 року у Шевченківській центральній районній лікарні Куп‘янського району Харківської області серце військового медика зупинилося [1].

Вже пізніше побратими Валентина згадували, що найбільшим розчаруванням на війні для нього було розуміння того, що такі, як він, – не боги, а лише медики. Але все одно він намагався робити неможливе, і не один воїн завдячує йому життям. Під ворожими обстрілами, уламками снарядів та навіть вибухами Валентин робив неймовірні й, здавалося б, неможливі речі – витягував побратимів з поля бою, евакуйовував поранених бійців, допомагав чим міг. Він бачив і переживав найжахливіше – каліцтва та смерті [5]. При цьому його холодний розум, фаховість та неймовірна витримка продовжували рятувати життя військових.

А в цивільному житті Валентин дуже любив відпочинок на природі, особливо у лісі. Він був чудовим грибником і, як в народі кажуть: «Грибочки самі лізли до нього у кошик». Перебуваючи уже на фронті, під час розмови з мамою по телефону, Валік розповів, що в одному із лісів Харківщини він не знайшов жодного гриба і був дуже здивований через це, бо, мабуть, війна знищила усе.   

А ще Валік завжди був компанійською людиною. У нього було надзвичайно багато знайомих та друзів, які його дуже любили й поважали. Тому й прийшли провести в останню дорогу, віддати шану чудовій людині. Вони розповідали про нього із теплотою, згадували, що Валентин був дуже добрим і безвідмовним. Цінував дружбу і дорожив нею.

Валентин був турботливим сином, люблячим братом та хорошим батьком. Його семирічний син дуже схожий на тата. Данік пишається своїм батьком і називає його ГЕРОЄМ!

"МИ ВОЮЄМО НЕ ЗА ГРОШІ, МИ ВОЮЄМО ЗА ІДЕЮ" – цю фразу Валентин сказав під час останньої зустрічі з мамою та сестрою, перебуваючи у місті Яворові на навчанні з тактичної медицини. І вона закарбувалася у їхній пам'яті назавжди, як гасло його життя і вічний дороговказ.

З тих пір як Валентина не стало, слова «Слава Україні – Героям Слава!» перестали бути для рідних просто вітанням, це вже віддання шани НАЙКРАЩИМ, котрі не злякалися, а стали в числі перших на захист своєї держави і віддали найдорожче – своє життя – заради свободи й мирного майбутнього прийдешніх поколінь!

Валентина Пігілєва заслужено можна назвати воїном світла, невидимим героєм битв, чия мужність та лікарське служіння оточені ореолом подвигу і милосердя, бо він назавжди заступив на своє небесне чергування й тримає стрій у Небесному легіоні!

Спогади  мами Валентина Пігілєва - Вікторії Валентинівни Дричик:

«Я не скажу, що мій син був ідеалом, він був середньостатистичною дитиною. Веселий і непосидючий. Сидіти на місці – це не для нього, але в той же час йому потрібна була компанія. Навіть коли він грався іграшками, я повинна була сидіти біля нього. А от коли він дивився мультики, то там вже компанія йому була не потрібна. Його син Данік тепер дуже нагадує мені Валіка, бо як сяде дивитися мультики – то вже не відірвеш.

Валік був активним та жвавим хлопцем. Він дуже любив кросворди, у нас вдома постійно було по декілька журналів. У нього була дуже хороша пам’ять. Він майже не записував номери телефонів, а просто їх запам’ятовував.

Коли Валік повернувся з-за кордону і прийняв рішення йти на контрактну службу у Збройні Сили України я не відмовляла, хоча добре розуміла ризик, адже його вітчим уже був військовим медиком з 2014 року, мав поранення. Валік підписав контракт на три роки і поїхав у військову частину у місто Володимир - Волинський. А далі була війна….

Старшина Андрій Андрійович Орлюк у телефонних розмовах розповідав, що Валік багато допомагав хлопцям і двоє побратимів йому зобов‘язані життям на 100 відсотків, тому що якби не його невідкладна медична допомога, то все могло б закінчитися трагічно.

Служба у нього була насиченою. Так, як казали його друзі-побратими, він виконував багато обов‘язків, бо всі були як одна велика сім‘я. На той час Валік був в артилерії, а це не була геть лінія фронту. Але, коли було визволення Куп‘янська, то він воював разом із хлопцями-піхотинцями і добре відчув запах пороху.

Наша остання зустріч відбулася 19 листопада. Валік був тоді в Яворові на навчанні медиків, він дуже хотів пройти курси підвищення кваліфікації. Син мав отримати звання сержанта. Тоді ми з донькою вирішили поїхати до нього в Яворів. Пригадую ту зустріч як зараз. Це було напередодні мого дня народження. Ми прийшли у кафе пообідати і поки чекали замовлення Валік сидів і просто дивився на мене. А потім вийняв з кишені прикрасу - брошку і подарував мені. Він знав, що я люблю такі речі. Валік був дуже уважним. Тепер я не розлучаюся з нею, постійно ношу на одязі як останній подарунок сина.

  Він постійно писав, підбадьорював мене. Ніби ніщо не віщувало біди. Все як завжди 2 грудня, у п’ятницю, ми поспілкувалися з ним по телефону, а наступного дня мені подзвонили і сказали, що Валік помер…. Мені й досі важко в це повірити. Розраду знаходжу у внукові, веселунчику Даніку, який мені дуже нагадує сина. Усю свою любов я віддаю йому. Мушу жити в ім’я пам’яті сина, в ім’я МИРУ і ПЕРЕМОГИ!»

Записано зі слів мами Дричик Вікторії Валентинівни 09.05.2023 року

Матеріали підготували:

Романюк Артем, учень 9 класу, вихованець гуртка «Літературне краєзнавство» Ліцею № 3 імені Лесі Українки міста Ковеля  Волинської області

Науковий керівник: Липовська Лариса Анатоліївна, завідувач  бібліотеки Ліцею № 3 імені Лесі Українки, керівник гуртка «Літературне краєзнавство»