Турко Віталій Васильович

Повернувся назавжди…

Війна – найстрашніше, шо придумали люди. Вона завжди приходить непрошено. Заходить не стукаючи. Забирає не питаючи. Забирає радість, надію, забирає найдорожче – життя. Вона завдає біль, страждання, відчай. Вона руйнує все, що навколо нас. За собою залишає смерть і сльози. У війни свій рахунок, своя безжалісна математика. Український народ збіднів, збіднів на кожного, хто загинув, хто віддав своє життя за рідну країну. Турко Віталій мріяв повернутися до дітей, дружини, батьків. І він повернувся…повернувся назавжди. 

Турко Віталій Васильович народився 21.10.1995 року в селі Сваловичі Любешівського району Волинської області. Солдат-розвідник Турко Віталій Васильович загинув 28.09.2022 року в селі Гороб’ївка Дворічнянського району Харківської області в результаті ворожого обстрілу під час виконання бойового завдання.

Сумна статистика жорстокої війни…Але за кожним загиблим воїном стоїть людина.

Віталій – випускник Любешівського навчально-виховного комплексу. Усі вчителі з теплотою згадують про нього, бо був він скромний і спокійний, позитивний і щирий. А ще – неймовірно добрий. Таким він залишиться назавжди.

Потім Турко Віталій навчався в професійно-технічному училищі, певний час працював на будівництві в Литві, пройшов військову службу, одружений, має двох дітей: донечку Мілану та сина Єлисея.

Коли розпочалася війна, не сумнівався ні хвилини, знав, що його обов’язок – захистити свою сім’ю і свою країну. 25 травня 2022 року був на лінії фронту поблизу міста Бахмут [1]. А коли почався наступ на Куп’янськ, їх механізований батальйон перекинули на Харківщину. Він був на передовій, де кожна мить могла стати останньою, але ніколи не знав страху, не прагнув нагород і слави. Підбадьорював побратимів і завжди мав теплі слова підтримки рідним. Він знаходив у собі силу та відвагу стояти на захисті України, незважаючи на всі труднощі та небезпеки. Кожен день виконував бойові обов’язки, не забуваючи про рідних. В одній з телефонних розмов із дружиною Віталій сказав: « Я знаю, чому я тут, і я знаю, для чого я тут. Я хочу, щоб ти не боялася, що прилетить ракета. Я хочу, щоб діти не чули вибухів і пострілів, щоб ти не бачила той жах, що творять орки». Люблячий, вірний, відвертий – таким його запам’ятала назавжди дружина: «Такого, як Віталя, не було й не буде».

Після загибелі Віталія побратими передали дружині записника, у якому він занотовував думки та слова кохання дружині [2]. А ще передали пожовклий листочок, що несподівано впав з дерева прямо в руки бійцю [3]. Їх дружина Людмила зберігає як останній спогад про чоловіка, який більше ніколи не переступить поріг домівки, не поцілує, не обніме дітей, не скаже: «Любімка, як ви?».

Його привезли додому 30 вересня 2022 року, коли пожовтіло листя і падав дощ. Здавалося, що саме небо плаче за воїном разом з родиною, друзями, жителями селища, які прийшли провести в останню дорогу свого захисника.

Йде восьмий місяць з моменту загибелі Віталія. Біль від тяжкої і непоправної втрати меншим не став: не висихають материнські очі, болить душа дружини, а діти цілують фотографію тата на кладовищі. Сумують рідні, побратими, друзі, вчителі, жителі селища. Сумує Україна за кожним воїном, який віддав своє життя заради Перемоги.

Але життя та смерть Турка Віталія не були марними. Пам’ять про нього збережеться на довгі роки в серцях тих, кого він боронив і захищав. Його ім’я буде навічно зв’язане з історією України та її народу. Він назавжди буде пам’ ятатися яскравою зіркою на небосхилі, що палає на честь воїнів-захисників України.