Усов Павло Віталійович

Волинянин Павло Усов – Герой України

Війна… Скільки болю, гіркоти, самотності і смертей несе в собі це слово! Ця злісна, смертоносна і руйнівна сила, яка продовжує забирати життя найкращих, руйнувати родини, людські долі і мрії. Інколи нам здається, що війна далеко. Але розуміємо – вона зовсім поруч! Ми не знаємо, що чекає на нас завтра, бо війна – не просто слово, а сувора реальність… Всі ми хочемо миру. Мир, незалежність та цілісність держави відстоюють та завойовують для нас справжні герої та воїни сучасності, про яких варто писати вірші, знімати фільми та розповідати всюди. Саме ми повинні зробити все, щоб їх знали, пам’ятали та ніколи про них не забували. Адже минуло не так багато часу, як по широких коридорах нашого ліцею ходили наші герої. Вони так само, як і ми, сиділи за партами, навчалися в цих стінах, вели яскраве та активне ліцейне життя. На той час ніхто не здогадувався, що вони будуть захищати нашу країну зі зброєю у руках, проливати свою кров.

Нещадна, несправедлива, жорстока війна забирає найкращих... Таким був наш ГЕРОЙ, мужній Воїн - Захисник, випускник Старовижівського професійного ліцею, Павло Усов – молодий, відважний, вірний син України.

Усов Павло Віталійович – командир механізованої роти 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних сил України, старший лейтенант. Народився 12 липня 1995 року в селищі міського типу Стара Вижівка Старовижівського району (нині – адміністративний центр Старовижівської селищної об’єднаної територіальної громади Ковельського району) Волинської області[3]. У 2001-2010 роках навчався у загальноосвітній школі-гімназії селища міського типу Стара Вижівка.

«Хлопець був скромним, тихим, спокійним, ніколи не зосереджував увагу на собі, відповідально ставився до своїх учнівських обов’язків», – згадує учня його класний керівник Ростислав Кінах.

Павло ріс на сімейних розповідях про свого пращура донського козака, який після Першої світової залишився на Волині, та про діда-журналіста Володимира, котрий чотири роки сидів у радянських таборах разом з Левком Лук’яненком.

У 2010-2013 рр. навчався у Старовижівському професійному ліцеї за професією «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування»

«Павло зі школи мріяв бути військовим, займався спортом. Після армії вступив у Львівську академію сухопутних військ імені Сагайдачного. Він у цьому наслідував свого двоюрідного брата Романа, який зараз воює», – скупо розповідає тато Віталій про коротке життя сина.

«Коли Павло навчався у школі, поїхав на присягу у Львівську академію сухопутних військ до двоюрідного брата. Теж вирішив стати військовим», — розповідає тітка Валентина Усова.

«Він запам’ятався загостреним почуттям справедливості. Мав внутрішній стержень, не вмів лукавити, – згадує учня його класний керівник у Старовижівському професійному ліцеї Віктор Барчук. – От якось зробили у класі збитки. Почали розбиратися. Усі мовчали. Лише Павло сказав: «Хлопці, підніміться і скажіть, хто це зробив». – І його послухали».

Для мами і тата він завжди залишався їхнім любим хлопчиком. Змирилися з його вибором професії, з тим, що часто їздив на Схід. Дуже хотіли, щоб син привів у дім невістку, мріяли бавити онуків. Та Павло з одруженням не поспішав. Усе віджартовувався, що встигне.

Після завершення навчання був призваний до лав Збройних Сил України. У 2014-му після 9 місяців служби склав іспити в Національну Академію Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (м. Львів), де навчався до 2018 року. Після академії був направлений на роботу у військову частину м. Володимир-Волинського. Через місяць після отримання диплома відправився на війну. З 2018 року служив командиром механізованого взводу 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого Оперативного командування «Захід» Сухопутних військ Збройних сил України (військова частина А1008 (польова пошта В0259), м. Володимир-Волинський (з 2021 року – Володимир) Волинської області). Павло Усов неодноразово був на передовій на Донбасі. Брав участь у бойових діях під час операції Об’єднаних сил у Донецькій і Луганській областях. Мав позивний «Отаман». У свої 26 років він дослужився до командира механізованої роти.

Завжди впевнений та рішучий танкіст лише кілька років тому закінчив Національну академію сухопутних військ. Навчався у розпал війни та точно знав, що ніколи не стане «кабінетним командиром». Кілька тривалих фронтових ротацій навчили головного — ворогу вірити не можна. Завжди треба бути напоготові!

Лейтенантові було двадцять три, у підпорядкуванні – бійці, деякі з них і «в батьки годились». Та молодий офіцер настільки швидко «обріс пір’ям» і здобув авторитет, що до нього прислухались та поважали навіть удвічі старші воїни.

«Ми не бачили «совкової» армії, одразу познайомилися з фронтовиками, кожен з яких був готовим померти за Україну, з честю та почуттям гордості»,– розповів одногрупник Павла.

«Згідно з так званими Мінськими домовленостями великі калібри на фронті тривалий час не стріляли. Та ми завжди готувались дати достойну відсіч. Постійні тренування та вдосконалення зараз допомагають демонструвати неймовірні результати», — кажуть хлопці з підрозділу.

«Павло діяв настільки рішуче та впевнено, що хотілось запитати: «Точно 95-го року народження?» – додають побратими.

«За віком Павло був хлопцем, а по суті — справжнім чоловіком. У ньому поєднувалася сором’язлива усмішка з неймовірною внутрішньою силою. Він діяв рішуче та впевнено. Його слухали й поважали. Вірю, що в мирний час його тактику бою вивчатимуть у військових підручниках», — каже побратим 31-річний Віталій.

З 24 лютого 2022 року, після широкомасштабного вторгнення росії в Україну, у складі 14-ї окремої механізованої бригади імені Романа Великого боронив Київщину. Брав активну участь в боях на Макарівщині. Учасник боїв за місто Київ.

Батьки втратили сон. Просили у Бога тільки про одне: щоб вберіг їхнього сина. Дзвонив Павло нечасто. «Казав, що все буде добре. Ні слова про те, де він був, – розповідає батько, Віталій Усов. – Востаннє ми його чули за два дні до загибелі. Ще тоді сказав: «Мам, я вернусь героєм, от побачиш». І пообіцяв, що одружиться[4].

11 березня 2022 року старший лейтенант Павло Усов брав участь у бою в районі смт Макарів Бучанського району Київської області. Підрозділ під його командуванням знищив кілька одиниць техніки та кілька десятків живої сили ворога. Командир механізованої роти 26-річний Павло УСОВ загинув 11 березня у танковому бою під Києвом у с. Липівка Бучанського району при спробі окупантів прорватися в напрямку столиці. Його останній бій відбувся біля сільської церкви. Було багато поранених. Перша куля влучила Павлові в груди. Він був живий. Снайпер це помітив і вистрелив у голову.

14 березня 2022 року похований на кладовищі смт Стара Вижівка. У сотень людей, які прийшли віддати останню шану Павлу, серце розривалося, коли мама й тато, проводжаючи сина з хати в останню дорогу, обійшли труну і окропили її святою водою та обсіяли зерном. Так прийнято у нас своїх дітей благословляти на весіллях. Він був не лише чудовим воїном, а й прекрасним сином, братом, дядьком та другом. Павло загинув за Україну, з честю та почуттям гордості! Йому було всього 26… На жаль, коротким було його життя… Мов спалах зірки на небі, яка освітила шлях до майбутньої перемоги.

19 березня 2022 року Указом Президента України №148/2022 за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі старшому лейтенанту Усову Павлу Віталійовичу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка»[2].

24 лютого у річницю незламності президент Володимир Зеленський вручив державні нагороди та надав почесні звання військовослужбовцям і цивільним громадянам, а також передав бойові прапори військовим частинам Збройних сил і штурмовим бригадам «Гвардії наступу».

З-поміж багатьох нагороджених Золоту Зірку Героя президент вручив батькам старовижівчанина Павла Усова, який героїчно загинув 11 березня 2022 року в боях під Києвом. Найвищої державної нагороди його було удостоєно посмертно[1].

Вічна пам’ять Героям, які, не шкодуючи власного життя, захищали і захищають наш мирний сон і наше щасливе майбутнє. Герої не вмирають, вони вічно живуть у пам’яті вдячного народу!!!