Крохмаль Володимир Антонович

Герой Небесного легіону – Володимир Крохмаль

Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна. АТО… Війна… хоч як би ми це не називали.

Вона увірвалася в наше життя несподівано. І ось уже майже десятиліття кров проливається на українські чорноземи у полях, на вулицях міст і сіл нашої держави. За нашу спільну свободу, за Україну у боротьбі з агресорами гинуть найкращі її захисники. Серед них і наш односельчанин, наш загиблий Герой.

Володимир Антонович Крохмаль народився 20 липня 1987 року в селі П’ятидні Володимир-Волинського району Волинської області в сім’ї колгоспників. З раннього віку відвідував дитячий садочок у місті Устилуг, так як у своєму селі садочка не було, а хлопчик ріс дуже жвавим і веселим. Тому сестрі Олені часто доводилось возити його в дошкільний заклад. Дитячі роки Володимира проходили у рідному селі. Тут у 1994 році він пішов до першого класу загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів. Серед ровесників виділявся працьовитістю і добротою. Після закінчення 9 класу рідної школи у вересні 2003 року вступив до Володимир-Волинського ВПТУ № 23 по спеціальності «Механізатор сільського господарства» і здобув професію тракториста. Після училища працював механізатором у ТзОВ «П’ятидні», бо дуже любив техніку і займався ремонтом автомобілів. І, мабуть, ще тоді й подумати ніхто б не міг, що згодом він лагодитиме танки, а з одним із них зрідниться навіки.

У 2007 році Володимира призвали на строкову службу, яку проходив у «Десні», де отримав звання молодшого сержанта. За зразкове виконання служби в Збройних силах України батьки неодноразово отримували подяки. У 2008 році був звільнений в запас. Відслуживши строкову службу, Володимир пішов працювати. Спочатку влаштувався вантажником на ТОВ «Гербор-Холдінг», пізніше – на ПРАТ «Володимир-Волинська птахофабрика» птахівником.

Згодом зустрів дівчину Аллу, закохався, і, уже невдовзі, пара стала жити разом. Трохи пізніше, 30 жовтня 2009 року, у сім’ї народилася спільна дитина – синочок Володимир. А 19 листопада 2009 року вони вирішили офіційно зареєструвати свій шлюб. Володимира не лякало, що у коханої двоє дітей - хлопчиків від попереднього шлюбу. Старший син дружини Максим вирішив жити зі своїм батьком, а молодший Денис залишився з мамою. Володимир виховував хлопчину як рідного сина. Та одруження для подружжя виявилося невдалим і спільне життя не складалося. Пара офіційно розлучилася 20 травня 2014 року, хоча і продовжувала спілкуватися по телефону.

Після чергового непорозуміння і розставання з коханою людиною, маленький Володя залишився жити з батьком. 8 квітня 2014 року, під час першої хвилі мобілізації, Володимира Крохмаля було викликано в сільську раду і вручено повістку на призов по мобілізації, і 9 квітня хлопець, не вагаючись, став на захист своєї Батьківщини і був відправлений на Рівненський полігон, хоча вдома залишались батьки-пенсіонери та маленький син, якому був так потрібен тато.

Невдовзі був переведений в Луганську область в зону АТО командиром танку 51-ї механізованої бригади.

До середини червня 2014 року постійно тримав зв’язок із рідними, друзями та єдиним сином Володимиром. Попри складну фронтову обстановку, телефонуючи додому, завжди намагався говорити бадьоро й підтримувати близьких. «Я живучий, не переживай!» - заспокоював старшу сестру. Уже пізніше вона зрозуміла, що не казав усього, віджартовувався, щоб за нього не хвилювалися. Щоб відволікти рідних від тривожних думок, розповідав про своїх бойових побратимів.

Та одного погожого дня, 16 червня 2014 року, сталося непередбачуване. При підтримці піхоти одного з батальйонів територіальної оборони, танкісти вели бій, визволяючи від диверсійно-терористичних угрупувань населені пункти Щастя та Металіст, що знаходяться поблизу Луганська. Для перевірки будівель та зачистки від бойовиків особовий склад спішився. В цей час з одного із прилеглих будинків терористи почали вести прицільний вогонь з автоматів, кулеметів та гранатометів. Кількома пострілами з РПГ-18 бойовики підбили танк Збройних Сил України Т-64. Він загорівся. Екіпаж швидко погасив пожежу, але вже знову бойову машину завести не змогли. Бойовики активізувалися і почали вести шквальний вогонь зі стрілецької зброї. Танкісти покинули підбиту машину і прийняли бій. Вони відступили до найближчої будівлі та зайняли оборону. Під час бою навідника гармати було поранено, внаслідок чого він втратив свідомість, і терористи захопили його у полон. Доля його досі залишається невідомою. Смертельні поранення також отримав ще один член екіпажу – механік-водій. До останнього тримався Володимир, продовжуючи вести вогонь. Коли він, поранений, з усіх боків оточений бойовиками, підпустив терористів ближче – вирвав чеку гранати і підірвав себе разом із ворогами. Загинув, до кінця виконуючи свій громадянський і моральний обов’язок. [1]

А наступного дня, 17 червня 2014 року рідні отримали повідомлення про те, що молодший сержант Крохмаль Володимир Антонович під час участі в АТО героїчно загинув у селі Металіст Луганської області.

21 липня 2014 року Володимира поховали у його рідному селі.

А 26 липня 2014 року – за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений – нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). [2]

Пізніше, Володимира указом Президента України від 17 лютого 2016 року № 53/2016 нагороджено відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції» (посмертно).

В тому ж році, наказом командира 14 ОМБР № 55 від 11.08.2016 року, молодшого сержанта 51 ОМБР Крохмаля Володимира Антоновича нагороджено відзнакою «Командира 14 ОМБР» (посмертно).

Весною 2019 року, на Проводи, у П’ятиднях освятили пам’ятник Володимиру. З цієї нагоди на цвинтар приїхали колишні воїни-афганці, вони ще ж і долучились восени того ж року до встановлення меморіальної дошки на честь молодшого сержанта Крохмаля Володимира Антоновича на фасаді сільської школи.

Невдовзі, згідно сесії Волинської обласної ради № 31/3 від 10.09.2020 року, нашому Герою присвоєне звання «Почесний громадянин Волині», а 14 жовтня 2020 року батькам було видано посвідчення про присвоєння даного звання їхньому синові.

Володимиру Крохмалю після смерті небайдужі люди присвятили вірш «Пам’яті Володимира Крохмаля». Його написала і відправила поштою батькам Героя пенсіонерка із села Льотниче Володимир-Волинського району пані Лідія.

Пізніше батькам Героя надійшов лист зі збірочкою «Війна», де є пісня, присвячена їхньому сину-герою. Здавалося б, прості, сердечні мелодія й вірші, але коли вони про рідну людину або того, кого добре знав із дитинства, то на них відгукується кожна струна душі.

З березня 2014 року і по цей день тисячі наших солдатів захищають рідну землю від загарбника, який одержимий ідеєю створити нову імперію. Та історія свідчить, що рано чи пізно всі імперії руйнуються, а всі диктатори гинуть. Але шлях до перемоги досить довгий і кривавий, бо це війна, яка приносить загибель тисячам людей, потворить мільйони душ та закарбовується у пам’яті багатьох поколінь.

Пам’ятаймо – вони віддали життя за нас. Слава Героям! Герої не вмирають!

Спогади батька

Володя був добрим і чесним. Завжди допомагав у всьому. Сварився: «Вам не можна!». А сам робив.

Як хату хотів вирішив добудувати, то я казав йому: «Давай наймемо когось.» А Володя: «Ні, то, тату, дорого». Все намагався сам своїми руками робити. Навіть Володі малому ліжечко змайстрував, повирізав візерунки.

Пам’ятаю, посадив города і … забрали. Навіть забув міндобриво посипати. Пізніше подзвонив, каже: «Приїду, посиплю». Так завжди мене шкодував.

Така вже його доля з тією армією. Як мав на строкову службу йти, зламав ключицю. В гіпсі у військкомат пішов. Мусив чекати, поки гіпс знімуть, тоді забрали. Тут мобілізували, теж якось так вийшло. Могли б звільнити і повинні були, але пішов. А як зібрали документи, щоб демобілізувати, то він: «А як хлопці будуть без командира?» Отак у нього все служба.

Володя дружив зі своїм екіпажем. Він дуже любив свого водія-механіка Ващеню Ваню. Все казав: «Як приїдемо, то поїдемо до Вані на рибалку. А він до нас приїде. От як прийдемо, то дембель і справимо.» І все … привезли двох разом.

Останній раз ми бачились, як Володю відпустили другий раз. А тоді я його провів, завіз на автостанцію. До нього подзвонили хлопці, здається, Бондарєв Саша. Він каже: «Тату, хлопці їдуть з Устилуга, може і я поїду? Але ж у мене білет на автобус.» А я йому: «Бог з ним, з тим білетом. Скільки ж він там коштує. Їдь з хлопцями, буде веселіше.» І як поїхав, то більше ми і не бачилися, лише по телефону спілкувалися.

Коли не подзвоню, то все казав: «В мене все добре. То у вас як там вдома?» В нього завжди було «все добре». Ніколи не сказав, що є якісь проблеми чи щось інше. Тільки все переживав, щоб у нас все було добре.

Ми щодня, як зазвичай, з Вовіком маленьким дзвонили до Володі. От і цього разу так само. Визиває, але трубки ніхто не бере. Кажу до малого: «Потім подзвонимо, бо це ж армія.» Через якісь дві години подзвонили, відсутній, і відсутній … і відсутній. Я тоді через трохи набрав до командира роти, бо мав номер телефону. А командир мені: «Був бій… Одним словом, багато є загиблих, багато поранених, всі десь по госпіталях, але вашого Володі там нема.» А біля дванадцятої години ночі дзвонить телефон. Дивлюсь, а то ротний, каже: «Вибачте, але вашого Володі немає. Ваш Володя загинув.»

От якби була така можливість його побачити живим, то я б сказав лише: «Дякувати Богу, що живий». Обняв би його, розцілував би. Нехай би був для сина тато. І для нас всіх була б радість.

Матеріали підготували:

Ляшук Іванна Іванівна, учениця 9 класу П’ятиднівської гімназії Устилузької міської ради Волинської області.

Науковий керівник: Ляшук Інна Сергіївна, вчитель П’ятиднівської гімназії