Соловій Микола Іванович
Змалку любив майструвати та ремонтувати. Захоплювався механізмами, машинами, важкою технікою, допомагав батькові та односельчанам ремонтувати великі машини та трактори. Дуже любив рідний край та Україну. Коли російські війська в 2014 році прийшли на українську землю, Микола Соловій як водій-механік танка пішов захищати волю України та майбутнє своїх дітей від ненависного ворога.
Народився Микола Іванович Соловій 16 лютого 1975 року в селі Юрківці, Заставнівського, нині Чернівецького району Чернівецької області, в сім’ї селян Івана та Марії Соловій. Зростав разом з чотирма сестрами та молодшим братом Іванком. Здебільшого з дітьми залишалися бабуся з дідусем, бо батькам доводилося багато працювати, щоб забезпечити велику родину. Діти росли слухняними та старанними. Змалку Микола звик до праці, допомагав дорослим по господарству, в полі, на городі, випасав худобу, доглядав за молодшим братом та сестричкою. У школі добре навчався, проте був трохи замкнутим. Залюбки ганяв з друзями м’яча, охоче рибалив. З юних літ допомагав батькові-водію ремонтувати машину. Після закінчення 9-го класу в школі рідного села, вступив до Заставнівського професійно-технічного училища, але не закінчив його і пішов працювати в місцевий колгосп.
У 1993 році був призваний на строкову службу, пройшов навчання в школі танкістів в Бердичеві, згодом був направлений до танкових військ у Львові. Відслуживши в армії, одружився та переїхав у Чернівці. Микола Соловій став батьком синочка Романа та донечки Люби, яких дуже любив. Багато працював, їздив на заробітки за кордон, щоб допомагати своїм дітям.
Події на київському Майдані дуже схвилювали Миколу. Він уболівав за рідну землю та Україну. У лютому 2015 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Спершу пройшов перепідготовку у Львові, потім був направлений у 300-й полк в Чернівцях, пізніше – на полігон до Рівного. Боронив рідну землю у складі 14-ї окремої механізованої бригади у Донецькій області, неподалік від Маріуполя. Разом з побратимами пройшов складні випробування. Загинув 10 липня 2015 року поблизу Маріуполя, отримавши важке поранення під час виконання бойового завдання, в машину влучив снаряд. 15 липня солдат Микола Соловій був похований з належними військовими почестями на кладовищі в рідному селі Юрківці.
Батько Іван Дмитрович з сльозами на очах згадує часті розмови по телефону з сином, коли він намагався підтримати Миколу, його бойовий дух, переконати, що все буде добре, та не так склалося… Дуже тяжко переживала втрату сина мати Героя, адже в родині не повернулися з війни ще два зяті, чоловіки доньок, рідних сестер Миколи. Вона пролила багато сліз та повісила портрети всіх трьох на стіні, щоб пам’ять про захисників-героїв залишалася назавжди в серцях земляків. У жовтні 2018 Миколі Соловію відкрили меморіальну дошку, яку встановили на фасаді Юрковецького НВК.
Про Миколу Соловія та інших буковинців, які віддали своє життя, захищаючи спокій дітей, своїх родин, рідну Україну, йдеться теж на сторінках книги Наталії Боярчук-Брянської «Янголи букового краю» (2017 р.) та в документальному виданні «Книга Героїв. Перша частина» (2017 р.).
Буковинський поет, педагог Степан Панчук присвятив вірш Миколі Соловію «… А маки цвітуть при дорозі…», який надрукований в сьомій серії листівок віршів-присвят Героям ЗСУ Юрковецької територіальної громади «Речники хоробрості»:
Ти їдеш з війни
вже до отчої хати,
Щоб рідним востаннє
поклін передати.
А маки цвітуть
при дорозі чудові,
Неначе краплини
пролитої кров…
Ти їдеш додому
родині сказати,
Що збитків помітних
зміг оркам завдати.
А маки цвітуть
вздовж дороги все нові,
Немовби краплини
невинної крові…
Ти їдеш додому
«не плачте» сказати,
Бо всіх захищав,
як умів захищати.
А маки червоні
цвітуть при дорозі,
А діти з сльозами
стоять на порозі…
Ти їдеш додому,
щоб рідним сказати,
Що янголом станеш –
усіх захищати.
А маки цвітуть
здовж узбіччя казкові,
Подібні до крапель
багряної крові…
Ти їдеш додому
відверто сказати,
Що змалку навчили
і батько і мати.
Любив вас усіх
до свого загину,
Та надто любив
я сім’ю й Україну
Герої
