Ковалюк Петро Михайлович
Петро Михайлович Ковалюк народився 22 травня 1982 року в місті Вижниця, проживав у селі Черешенька, Вижницького району. Петро – старший син у сім’ї Михайла та Лідії Ковалюків. Викладав історію та «Захист України» у Вижницькому опорному ліцеї ім. Ю.Федьковича. Був творчим, досвідченим педагогом, вмілим організатором. Заслужений вчитель України. Власним прикладом показував учням справжню любов до нашої держави та її демократичних принципів.
З 2014-го по 2018-й роки – служив у Збройних Силах України. З 10 серпня 2016-го по 9 березня 2018-го року виконував бойові завдання в зоні проведення АТО, де займав посади старшого офіцера мобілізаційного відділення Вижницького РВК, заступника командира батареї з МПЗ, командира батареї, заступника командира дивізіону з МПЗ та командира дивізіону 44-ї окремої артилерійської бригади.
За період служби був нагороджений відзнакою голови Тернопільської ОДА – орденом «Хрест Слави». За досягнення у військовій службі – почесним нагрудним знаком начальника Генерального штабу – Головнокомандувача ЗСУ ІІ ступеня, почесною відзнакою 44 бригади, медалями «Учасник АТО» та «Ветеран війни».
З 1 вересня 2018 року повернувся на попередню посаду вчителя у Вижниці. Петро Ковалюк був один з провідних фахівців Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»). Усі, хто мав нагоду знати пана Петра, відгукувались про нього як про надзвичайно творчу особистість, умілого наставника учнів та вихованців, прекрасного батька двох дітей, чудового колегу, сина, чоловіка, наділеного найкращими людським чеснотами.
Петра Михайловича називали провідним світилом національно-патріотичного виховання на Буковині. Він умів запалити серця дітей під час вишколів, занять, уроків, був підтримкою та наставником не тільки в школі, а й за її межами. Родзинкою його підходу до дітей була організація цікавих івентів, які допомагали ще більше здружитись та гуртуватись у спільній справі: чи то в поході, чи то під час співів біля вогнища та інших розваг.
Військово-патріотичному вихованню дітей учитель приділяв основну увагу. Як класний керівник показав себе відповідальним, ерудованим, високопрофесійним педагогом, що уміло згуртовував батьків та дітей, які його безмежно любили та поважали за щирість і патріотизм. Петро Ковалюк мав активну життєву позицію і багато часу приділяв громадській роботі.
З початком повномасштабної військової агресії, 24 лютого 2022 року, одразу вступив до лав Територіальної оборони Вижниччини, з 13 березня був зарахований до ЗСУ капітаном артилерії. Воював на Сумщині, Харківщині, Донеччині. За рік війни додому приїжджав двічі. Уперше – в липні 2022-го, потім – у жовтні. Двічі не пробув вдома стільки, скільки мав – обставини змінювались, його викликали на фронт.
Явора поважали і любили всі, хто його знав, за те особливе світло, яке випромінював. Він був лідером, який вмів надихати, підіймати бойовий дух побратимів. Як офіцер, вірний присязі, не ховався за спини, не шукав легких шляхів.
Його відданість Україні, як у справжнього патріота, виявлялась у діях і вчинках. Вірний син своєї Батьківщини, у найважчі для неї часи залишав рідний дім, учительську справу, одягав однострій і брав до рук зброю.
Загинув Петро Михайлович, командир роти вогневої підтримки 93 батальйону 107 бригади ТРО, 11 січня 2023 року у боях на Донбасі.
Похований у рідному селі Черешенька Вижницького району.
Учні і колеги-вчителі згадують про Петра Михайловича лише з теплом та неймовірною любов’ю.
«Подивіться на ті очі, там скільки добра… Це був шок для всіх. Не можу змиритися, що Петра немає. Він є і мені чомусь постійно хочеться просити пробачення за те, що ми не змогли його вберегти. Ми втратили найкращого вчителя», – говорить колега Явора, вчителька зарубіжної літератури Ганна Клим.
«Пам’ятаю, у мене померла класна керівниця, він побачив, що я вся в сльозах, підійшов, заспокоїв. А потім був наш перший урок, перше вересня. Перед лінійкою Петро Михайлович сказав, що стане нашим другом, наставником, буде берегти наші таємниці. Так і сталося», – говорить Юлія Фартушняк, нині студентка, була в класі військового.
«Я могла його забрати. Він як учитель, у дружини мама з інвалідністю, можна було забрати. Але він говорив: «я маю бути тут до кінця, якщо не я, доведеться воювати моїм синам». Так він мені сказав», – розповідає мати героя Лідія Ковалюк.
У воїна залишились батьки, дружина та двоє синів, молодший – Михайлик, учень другого класу Вижницького опорного ліцею ім. Ю.Федьковича. Старший син Богдан навчається в Одеській військовій академії. Зараз він перебуває на стажуванні в Англії і одночасно є перекладачем для українських військових, які також проходять там навчання.
З листа учня вчителя-героя, якого принесли на його могилу:
«Дорогий Петро Михайлович! Пане капітане, найкращий вчителю, вибачте мені, що не зміг провести вас в останню путь. Хочу подякувати за те, що ви захищали нас, навчали військової справи, допомагали, підтримували. Ваші уроки були найкращими... Ви стали нашим Героєм. Любимо, пам’ятаємо, не пробачимо. Вічна пам’ять Герою, Заслуженому вчителеві Петру Михайловичу!».
Посвята Петру Михайловичу Ковалюку від Вікторії Бричкової-Абу Кадум «Світлої пам’яті Явора»:
Ворог вкотре розкрив свою сутність нещадну звірину –
І віночок трагічно приліг на високім чолі...
На могилі його посадіть молоду яворину,
Як же Явір без неї лежатиме в зимній землі?
Хай розправить над ним по-жіночому лагідно гі́лля,
Хай пташину притулить співочу, від суму німу...
Як лежати бійцю, якщо тиша навколо могильна?
То ж нехай яворина хоча б зашепоче йому...
До козацького тіла корінням стрімливо порине
І розділить з ріднею гіркі непоправні жалі...
На могилі його посадіть молоду яворину,
Як же Явір без неї лежатиме в чорній землі?
Присвята Петрові Ковалюку від Зінаїди Федин:
Ридають Карпати і Черемош плаче,
І Вижниця, мов почорніла,
Знов біль невгамовний і знов «Пливе кача»
Всіх звістка сумна облетіла.
Нестало Героя- Учителя, Брата,
Наставника, Друга і Сина.
Зустріне востаннє дружина і мати,
В журбі Буковинська родина.
Куди ж Ти злітаєш так рано, соколе,
До Бога навіки спочити?
Та слава про Тебе не згасне ніколи,
У пам’яті завжди меш жити!
Вклонімось доземно, Тобі, наш земляче,
Душа розривається нині.
За Вами, Герої, і небо заплаче,
Життя віддали Батьківщині.
Присвята Петрові Ковалюку від Христини Грицяк:
Нестримний біль. Стихає говір.
Болить душа. Вже Явора нема.
Закрились очі. Стихнув гомін.
Він там уже, де вічно є Весна.
Він командир. Наставник. Вчитель.
Він Друг. Він чоловік. Він Син.
Він побратим. Він батько. Визволитель.
Віддав життя за Батьківщину. Він.
У пам‘яті, в серцях. Вічно живий.
Він закарбований у нашім серці.
Такий усміхнений, такий ще молодий.
Тепер уже Він в тихім і спокійнім місці.
Він вчив відважним бути у бою.
В бою страшнім Він і загинув.
Він відчайдушно Неньку покохав Свою,
Гучною піснею Він назавжди полинув.
Ту пісню будем пам’ятати ми!
І пронесемо аж до Перемоги…
Наш Яворе, Вкраїни вірний Син!
Ми відпускаємо Тебе в обійми Бога…
Герої
