Пасевич Іван Григорович

Іван Пасевич: історія мужності та самопожертви

Іван Григорович Пасевич народився 25 листопада 1989 року в селі Залізниця Любешівського району Волинської області. Із дитинства мріяв бути військовим. Хлопець просто захоплювався дідом – Іваном Борисовичем Ярмолюком, який був учасником Другої світової війни, та розповідями тата, колишнього десантника, про час служби в армії.

Мама Олена Іванівна була завідувачкою дитячого садочка, батько Григорій спочатку працював газозварювальником у колгоспі, після його розпаду був на заробітках. У 2005 році Іван закінчив на відмінно 9 класів загальноосвітньої школи (нині – ЗЗСО «Залізницький ліцей ім. І. Пасевича»). Він був звичайним, добросовісним, справедливим, кмітливим і здібним юнаком, любив життя, багато планував та мріяв. Хлопчина зростав вихованим та дисциплінованим учнем, фізично загартованим, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та розваги з однолітками, знаходив час для читання улюблених книг. Енергійним і доброзичливим запам’ятали його вчителі та однокласники. Завжди допомагав слабшим, молодшим. Ці риси залишилися в нього впродовж його короткого, але такого яскравого життя. Однокласниця Шеметило Ірина каже: «Він завжди був справедливим та відкритим. Любив своїх друзів, був опорою для тих, хто потребував допомоги. Мені не віриться, що Івана вже немає поряд із нами. Здається, що от-от має приїхати в гості…».

Після закінчення Залізницької школи навчався у Володимир-Волинському педагогічному коледжі за спеціальністю «вчитель інформатики». Одногрупник Івана Юрій Ткачук згадує: «Вперше я побачив Івана на вступних іспитах. Ми відразу познайомилися й здружилися. Навколо нього в той день було багато хлопців. Відразу було видно – душа компанії. Під час навчання він таким і залишився. Одного разу мені запам’яталась розмова Івана з директором. Казав Іван, що в армію піде…. А вже після закінчення коледжу я дізнався, що Іван пішов навчатись на військового. Останній раз ми зустрілися на автовокзалі у Володимир-Волинському. Запам’ятались його слова: «Ніколи не пошкодую, що продовжив навчання у військовій академії». Та він ніколи не жалів про чотири роки, що провів у стінах коледжу. Завжди був Людиною, яка може вислухати і дати слушну пораду».

Мабуть, таку значиму роль у становленні Івана як особистості відіграло і те, що сім’я Пасевичів дуже віруюча.

Отець Іоанн Кропивський, настоятель Святопокровського храму села Залізниця, з теплом говорить про загиблого: «Свого часу Іван прислуговував у церкві, завжди був щирим у справах духовних. Коли він пішов навчатись у Львів, не втратив віри, а навпаки, щонеділі ходив до храму Божого. Та й, наскільки мені відомо, з дружиною своєю Оленою він познайомився саме в церкві. Іван був справжнім християнином. Разом із дружиною жили церковним життям, переймалися матеріальними проблемами нашого храму.»

Хлопчина відвідував недільну школу при храмі. От із майбутньою дружиною Оленою теж познайомився у Свято-Георгіївському храмі в місті Львові. Від їхньої чистої та щирої любові народилася маленька донечка Марійка, яка стала символом життя для тата. Саме про донечку найбільше переживав і під час останньої розмови з братом Василем, просив потурбуватися про неї, немов відчував, що сам цього уже не зможе зробити.

Курсантом Львівської академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного став у 2009 році, отримав офіцерське звання та військову спеціальність «Управління діями підрозділів аеромобільних десантних військ». Служив у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді заступником командира третьої роти.

А відтак, був старшим за віком серед курсантів підрозділу. Призначили його командиром курсантської групи. Мама Олена Іванівна згадує: «Коли став командиром, то солдати його поміж собою «Батею» називали. А він же тільки на декілька років за них старший був». А згодом обрали головним сержантом факультету аеромобільних військ і розвідки.

Війна для Івана розпочалася в березні 2014 року у складі 80-ї аеромобільної бригади. Його підрозділ воював під Слов’янськом.

Після короткого відпочинку на ротації прийняв рішення, що не може залишатися вдома, коли його бойові друзі в оточенні в Луганському аеропорту. «Тільки виведу їх з оточення…» – обіцяв дружині.

Загинув 16 серпня 2014 року. Іванові вдалося вивести побратимів з оточення в аеропорту. Проте під час виконання чергового бойового завдання під Красним їх накрили градами прямо в окопі. Виконуючи громадянський обов'язок в умовах бойових дій він своїм вчинком довів, що був воістину християнином. Своїм тілом закрив від вибуху двох побратимів, завдяки чому вони залишилися живі. Іван виконав слова заповіді Христовії про те, що не має більшої любові від тої, коли хто душу свою покладе за друзів своїх.

Не було йому коли роздумувати, він просто вчинив так, як веліло серце, віддавши життя за своїх побратимів, за єдність України, за село, де народився, за родину, тобто за кожного з нас.

Тоді загинули дев’ять львівських десантників.

Указом Президента України cтарший лейтенант Іван Пасевич нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Рішенням Любешівської районної ради йому присвоєно звання «Почесний громадянин Любешівського (тепер Камінь-Каширського) району» (посмертно). У Володимир-Волинському педагогічному коледжі йому встановлено пам’ятний меморіальний знак.

Свого героя у Залізниці дійсно шанують і не забувають. У центрі села – монумент Героям Небесної сотні та Іванові Пасевичу. Над ним на двох флагштоках український стяг та прапор десантників 80-ї бригади, який привезли бойові побратими з Луганського аеропорту. Названо одну з вулиць ім’ям героя. Щодня зустрічатиме і проводжатиме поглядом з меморіальної дошки учнів Залізницького ліцею, нагадуватиме кожному з нас, що він поклав життя, аби ми жили в мирній та квітучій Україні.

Іван Пасевич залишився в пам’яті не тільки як захисник держави, а як добрий товариш, односельчанин, котрий вболівав за те, щоб наша молодь зростала здоровою і фізично загартованою. Ним було розроблено карти для фізичного розвитку, а після смерті, дружина Івана – Олена, нам їх презентувала. Цими картами користуються наші старшокласники.

Ці спогади розривають душу, бо ще йому було жити й жити… І сьогодні, коли Україна потопає в сльозах від горя, з болем у серці говоримо: «Ми не тільки не хочемо війни, а просимо Бога зробити так, щоб вона нарешті закінчилася».

 Спогади мами Олени Іванівни Пасевич

Я не дуже хотіла, щоб Іван ставав військовим. Він на відмінно вчився у школі, після 9-го класу вступив до Володимир-Волинського педагогічного коледжу. Після закінчення міг піти працювати вчителем інформатики в нашій школі. Та куди там! Дід йому стільки понарозказував про війну, армію! Він просто марив військовою службою. Подав документи у Львівську академію сухопутних військ. Конкурс був дев'ять чоловік на місце. А він пройшов! Начальник академії потім сказав: «Нам такі хлопці треба». Його відразу призначили командиром взводу, по цивільному – старостою групи. Його взвод був найкращим. Ваня, якщо хтось щось не здавав, сам ходив до викладачів, просив за хлопців. Коли став командиром, то солдати його поміж собою «Батею» називали. А він же тільки на декілька років за них старший був.

Івана поважали, бо був справедливий, добрий, вимогливий, не ховався за чужими спинами.

Побратими розказували, що сиділи в Донецькому аеропорту голодні, без води. Щоб напитися, збирали дощову. А він, коли не подзвонить, каже: «У мене все добре, я на полігоні». Не хотів, щоб хвилювалася. А в липні, за декілька тижнів до загибелі, приїхав до нас на два дні разом зі своїми дівчатками. Уже не приховував, що вертається у те пекло. Обіцяв: «Мамо, я тільки хлопців виведу з оточення і повернуся».

Спогади першої вчительки Віри Віталіївни Оласюк

Іван Пасевич був моїм учнем. Вперше поріг Залізницької школи Іванко переступив як учень 1 класу 1 вересня 1996 року. Маленького білявого хлопчика привела до закладу мама Олена Іванівна. Він був дуже добре підготовлений до навчання. Знав уже букви, читав по складах. Навчання давалось йому дуже легко, був відмінником. Іванко завжди старався у всьому бути першим. Улюбленими предметами у нього були математика і фізкультура. Завжди брав участь у різних змаганнях, конкурсах, олімпіадах. Учень дуже гарно писав, почерк був ідеальний, всі його робочі зошити можна було брати на виставку. Мені дуже запам’ятались уроки фізкультури, де Іван демонстрував свої силові якості. Він багато разів підтягувався на перекладині, віджимався на кулачках від підлоги. Не один старшокласник із захопленням дивився на нього. Іван мав хорошу пам'ять. Прочитаний текст міг розповісти слово в слово.

У класі мав багато друзів. Був здібним організатором і надзвичайно енергійним. Умів постояти за себе і своїх друзів. Я щиро дякую батькам, що виростили і виховали такого сина. Ми всі пишаємося ним.

Я ніколи не могла й подумати, що буду мешкати по вулиці, яка носить ім’я мого учня – Івана Пасевича.

Герої не вмирають, вони живуть у наших серцях.

Спогади класного керівника Надії Миколаївни Шумік

Пасевич Іван навчався в Залізницькій ЗОШ I – III ст. 9 років. Із 5 по 9 клас я була в нього класним керівником. Хлопець був звичайним учнем: бешкетував, ганяв м'яча, займався спортом. Хіба що вирізнявся з-поміж інших шаленою енергією. Зараз таких дітей називають гіперактивними. Дійсно, енергії у нього вистачало на все. Іван навчався дуже добре. Дев’ятий клас закінчив на відмінно. Особливо захоплювався фізикою та інформатикою. Захищав честь школи на районних олімпіадах із цих предметів. Входив завжди у трійку призерів. Багато читав художньої літератури. Не було такого випадку, щоб Іван не прочитав заданий на урок твір. Мав хорошу пам’ять: міг дослівно повторити почутий на уроці матеріал, узагальнював, робив висновки, висловлював свою думку. Мав гарний почерк, писав чисто і акуратно. Любив уроки фізкультури, займався спортом, грав у футбол, підтягувався, віджимався. Хотів бути сильним.

У класі найчастіше сидів за першою партою, тому що був дуже активним на уроках. У 8 класі попросив, щоб посадили його не за першу парту, пообіцяв, що буде поводити себе тихо і не заважатиме іншим. Свого слова дотримав.

Іван був чесним і добросовісним. Усі доручення виконував навіть тоді, коли вони йому не подобалися. Ніколи не перекладав на чужі плечі свої проблеми. Думаю, саме тому серед товаришів користувався авторитетом. До дівчат відносився по-особливому. Намагався приділити всім увагу. Бувало, що й ображав їх словом чи ділом, то обов'язково просив вибачення. Це могло бути в той же день, на наступний, через кілька днів. А просити вибачення могла лише сильна людина.

Іван був активним у всіх класних і позакласних заходах. Пам'ятаю, коли проводили вечір «Сонети закоханого серця», Іван читав сонети Петрарки:

Як не любов, то що це бути може?
А як любов, то що ж таке вона?
Добро? – Так в ній скорбота нищівна?
Зло? – Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? – Бідкатись негоже!
Не хочу? – То даремна скарг луна!
Живлюща смерте, втіхо навісна!
Хто твій тягар здолати допоможе?

Коли у 6 класі ми вирішили записувати рекорди класу, для Івана і там знайшлося місце, бо він – найбільший бешкетник. І справді, в Івана було багато енергії, він ніколи не ходив повільно – все бігом, бігом. Завжди знаходив спільну мову з однокласниками, зі старшими та молодшими школярами. Якщо бачив, що ображають дівчаток або менших за себе – заступався, робив зауваження. Іван не пам’ятав зла, він старався бути завжди справедливим. Бувало, що брав на себе чиюсь провину, бо не хотів підвести товариша.

Пам'ятаю, готували ми в класі годину спілкування про правила етикету. Учням були роздані пам'ятки «Дев’ять не можна» і «Дев’ять негідних речей» з пропозицією взяти по одному пункту, який їм найбільше до вподоби.

Іван вибрав із «Дев’яти не можна» :

«Не можна сміятися над старістю і старими людьми – це велике блюзнірство, про старість треба говорити тільки із повагою. У світі є три речі, із яких ніколи не можна сміятися – патріотизм, справжня любов до жінки і старість».

Із «Дев’яти негідних речей»:

«Негідно бути боязким, розслабленим, ганебно виявляти нерішучість, відступати перед небезпекою, хникати. Боязкість і нерішучість породжують боягузтво, зраду, підлість».

Уже в шкільний період в Івана формувався світогляд, бачення свого майбутнього.

Великим авторитетом для Івана були батьки. Старався не засмучувати маму, слухався тата. Завжди допомагав їм в усьому. Любив і поважав дідуся і бабусю. Піклувався про них, прислухався до їхніх порад. Бувало, затримається вдома, то пояснює, що потрібно було допомогти бабусі, бо вона нездужає.

Шкільне життя промайнуло швидко. Навчаючись у коледжі, Іван часто відвідував школу. У прекрасній фізичній формі, привітний і відкритий, переступав шкільний поріг, зустрічався з друзями та вчителями.

Коли в однокласників був випускний (2007 рік), Івана також запросили на вечір. Лише два роки провчився в коледжі, а як змінився! Це була найдовша наша розмова з моменту закінчення ним школи в Залізниці. Іван розповідав мені, як навчався, як проводив уроки інформатики в початкових класах. Дуже добре готувався до них, радів, що уроки вдалися, що зумів зацікавити предметом дітей. Я тоді сказала йому: «Ось і стали ми з тобою колегами».

Та Іван вагався, чи пов'язувати своє життя з педагогічною діяльністю, чи пробувати себе в чомусь іншому. Адже була у нього дитяча мрія – стати військовим.

Тоді ж прозвучали слова вдячності школі, вчителям, мені як класному керівникові.

Як бачимо, Іван був звичайним учнем. Але завдяки своїй наполегливості у досягненні своєї мрії він став Людиною з великої літери, люблячим чоловіком і татом, захисником Вітчизни. В інтернеті прочитала, що Пасевич Іван нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). Для нас Іван завжди буде Героєм, бо віддав своє життя за всіх нас, за Україну.

Життя, яке прожив Іван, коротке, як одна мить. Його життєва свічка згасла, залишивши усім, хто знав цього чудового чоловіка, його щиру усмішку, тепле слово, доброту і величезне бажання жити. Віднині він буде у пам’яті дітей, батьків, рідних, друзів, односельців, однополчан.

Слово про Героя-земляка

На нашу долю випало випробування – захищати кордони і незалежність держави. Могли й знайти «поважну» причину, аби не опинитися там, на сході, де кожна мить може бути ціною в життя. Доля вибрала нас і ми виконали свій обов’язок як громадяни, як чоловіки. Тепер не соромно дивитися ввічі власним дітям, батькам, односельчанам.

Іван – герой, він є прикладом для сучасників. Майбутнє твориться лише такими людьми: завзятими, відважними та цілеспрямованими.

З Іваном інколи зідзвонювалися, це додавало сил і впевненості в собі. Печуть гіркі спогади про втрачених побратимів, про Івана. 

Миру нашій Україні! 

Черевко Валентин Віталійович , учасник АТО, земляк, товариш

Душу Богу, життя Україні… Шокуючий дзвінок із незнайомого номера. Ваня загинув… Зневіра і повний шок… Як так? Не може бути!!! Це неправда! Через п’ять хвилин посипались дзвінки з тою ж звісткою. Просто тяжко було повірити словам, які я чую, і думкам, які в голові.

Ти вибрав шлях військового, бо важливим для тебе були честь, мужність та гідність. Ти завжди, Іване, об’єднував нас, коли приїжджав додому. Прикривав нас у будь-яких ситуаціях. Ти був людиною слова та правди.

Так і в цей раз трапилося. Ти прикрив своїх солдатів, за яких відповідав, спас від смерті. А сам пожертвував своїм життям. Таким ти назавжди залишишся в наших серцях. Вічна пам'ять тобі, Ваня.

Андрій Терещук, однокласник

Чистий рожевий світанок теплими вустами будить від сну сонну землю. На галявину у лляній сорочці вийшов художник і, встановивши мольберт, почав створювати свій черговий шедевр. Мазок за мазком і на чистому полотні народжується картина щасливої днини. Яке ж ім’я майстра? Йому ім’я – Життя. Його полотна – світле босоноге дитинство, закохана до нестями юність, заклопотана зрілість і мудра сивочола старість. І так щоранку митець дарував нам черговий щасливий день, допоки не з’явився ще один майстер, майстер жахливого апокаліпсису на ймення Війна.

Хто покликав його на мою землю? Хто дозволив йому створювати потворні полотна? Хто дав йому до рук фарби із людської крові, сліз осиротілих дітей, жінок, матерів, із вогню спустошених осель, німої сплюндрованої вибухами землі? Хто дозволив йому продавати свої картини на аукціоні сьогодення за непомірну плату – людське життя…

Подумки задаю ці запитання, піднявши очі до неба. Хіба ж не мій народ століттями поливав кривавим потом спраглу землю, встеляв кістками край під час Голодоморів, гнив у таборах ГУЛАГу? Хіба ж не мій народ найбільше прагне миру? Хіба ж не мій народ хоче прокинутися від жахливого сну і скинути з себе ярмо рабства?

Я знаю, що кривавим пензлем війни керує людська ненаситність, байдужість, бездушність. Знаю, що одвічно йде боротьба між добром і злом, та впевнена, що цьому прийде кінець.

А поки найкращі сини і доньки України, такі як Іван Пасевич, віддають своє життя за те, щоб перестала здригатися від вибухів земля, за безжурний сміх дитини, за те, щоб художник на ймення Життя знову почав творити свої шедеври. І першою картиною, яку створить вічний митець, буде поле, устелене цвітом маків, як нагадування нам всім живим про тих, хто вже більше ніколи не переступить поріг батьківської оселі, не обійме дитину, не пригорне дружину. Вони стали вічними воїнами світла.

Оксана Іванівна Гриневич,  учителька Залізницького ліцею ім. І. Пасевича

Війна… Яке гірке й болюче слово! Зовсім несподівано вона ступила на мирну нашу землю, посіявши біль у серце кожного українця. Невинна земля оповита мороком і страхом. Дзвінкий голосний сміх змінився на ріки гірких сліз, адже тих, хто вчора ще горів, мріяв, радів, війна жорстоко жбурнула горілиць на холодну землю.

Вони не були героями, а лише хотіли жити, кохати, виховувати донечок та синів. Але доля розпорядилася інакше…

Така доля судилася щирому, радісному та дружелюбному Івану Пасевичу. Він хотів жити як звичайна людина, кохати дружину, виховувати донечку, поважати батьків, працювати на благо своєї держави. А тепер… Хто поверне матері сина, який боровся за мир і свободу? Хто замінить діткам батька, що віддав своє життя за їх світле майбутнє? Хто розрадить дружину, у якої війна забрала коханого? Україно, що сталося з тобою? Безліч запитань… Чому на ваги ставляться людські життя? Душа болить за кожного героя. А вони – Герої! Прагнули зробити все, аби у нас було щасливе майбутнє і віддали за цю мрію найдорожче – своє життя. Пам’ятати їх імена – наш святий обов’язок.

Вікторія Кисель , студентка Східноєвропейського національного університету ім. Лесі Українки, землячка

Він був таким, як десятки хлопців у нашій школі, сотні юнаків на Волині, тисячі в Україні. Та й ім’я мав аж надто звичайне – Іван. І родина його звичайнісінька. Мама – вихователька у дитячому садку, лагідна, щира, добра, милосердна. Батько, як і більшість чоловіків у селі, сильний, міцний, завзятий у роботі: за що не візьметься – всяке діло горить у руках. Молодшого брата Василя, з яким, як вже ж діти, не раз чубилися, Іван дуже любив і завжди захищав. Одне слово, хлопець як хлопець: гасав у футбол, бешкетував, смикав дівчаток за кіски, читав романи про лицарів і мріяв… Про що? Мабуть, про те, щоб і самому стати лицарем. І став таким: мужнім, сміливим, з високим почуттям честі й патріотичного обов’язку. Звичайний хлопець зі звичайного поліського села став Героєм. Посмертно.

Тільки серце доброго, люблячого сина України, здатне на самопожертву в ім’я миру, життя, процвітання нашої держави. Про це повинні пам’ятати всі ми, односельчани, ті, що дихали з Іваном одним повітрям, і наші нащадки. Нехай про нашого земляка нагадує Алея Слави, відкрита в його честь, меморіальна дошка при вході в школу та вулиця, якою часто проходимо кожного дня. Але його подвиг сягає космічних масштабів. Отож, як сказав поет: «На всій землі не вистачить мармуру, щоб виліпить хлопця в повний зріст».

Кононович Лідія Михайлівна, учителька Залізницького ліцею ім. І. Пасевича

Герої не вмирають, вони живуть із нами

Стою біля могили, де вічно спочиває мій хрещений батько. Із світлини дивляться на мене його усміхнені, добрі очі. Здається, зараз запитає: «Як справи, Іванку? Гризеш граніт науки?». Візьме своїми дужими руками і підкине вгору, як колись, що аж дух перехопить.

Бувало, змагаємося, хто сильніший у руках.

«Мало каші з'їв, хрещенику. Качай мускулатуру! – скаже і засміється.

Мого хрещеного звали також Іваном. Іван Григорович Пасевич загинув смертю хоробрих на Донбасі, захищаючи Україну, мене, моїх рідних і друзів. Своїм тілом накрив він трьох побратимів. Мій хрещений батько – справжній герой.

Як я гордився, коли він приїжджав у відпустку у формі десантника. Усі мої друзі із захопленням дивилися на нього, розпитували, адже хрещений Іван – кадровий офіцер. Мені хотілося бути схожим у всьому на нього. Я показував своїм одноліткам подарунки: різні іграшки, значки. А останнього разу привіз мені кулю від автомата.

Та підла війна забрала мого дорогого хрещеного. Не хочу вірити, що його немає серед живих. Він залишиться навічно з нами. Герої не вмирають!

Поліщук Іван, житель села Залізниця

Пам'яті Івана Пасевича

Якщо ти справжній, а не блудний син,
То будеш разом із своїм народом,
Та не тоді, коли заможний він,
А навіть у біді. І так бувало зроду.

Коли ми повні сил, коли ми молоді,
Так хочеться добро зробити для народу,
Але так мало тих, хто у біді
Кладуть свою і молодість, і вроду.

Він був не з тих, хто для себе горів,
Для ворогів показує лиш спину.
Від смерті рятував не лиш братів,
Але й велику, незалежну Україну.

Ступив той крок, хоча й нелегкий він,
Зробив оте, про що казали зроду:
«Якщо ти справжній, а не блудний син,
То будеш разом зі своїм народом...»

Ярмолюк Петро Юхимович, учитель Залізницького ліцею ім. І. Пасевича

У Раю нема пошти. А жаль...
Ми писали б туди безперервно.
Викладали б на аркуш печаль,
але там нема пошти. Напевно.

Заливали б конверта слізьми
і вкладали б у нього всю душу,
щоб на хвильку відбути до тих,
за ким серце так плаче і тужить.

Відправляли б туди свої фото,
щоб ви знали, що ми тепер інші.
Що й надалі у серці скорбота,
але ми набагато сильніші.

Описали б падіння і злети,
хто й чого за час цей досяг.
І зі швидкістю міні-комети
лист долав би небачений шлях.

Ви б читали... Читали - і сльози
заливали б спустошені хмари.
І коли б наближалися грози,
стало б ясно, що ви прочитали.

Ми ловили б краплини руками,
закривали б заплакані очі
й уявляли, що ви тут, із нами,
і обіймами грієте мовчки.

Потім мчали б додому на крилах
і писали б словеснії коди,
що без вас уже жити несила.
…Та в Раю нема пошти. А шкода!

Оласюк Аліна, однокласниця

І тільки мить – життя навіки зупинилось…
Воно злетіло птахом в небеса
І мальвами у тихім сні з’явилось.
В густій траві – всі сльози, як роса.

Безсмертний подвиг сина України
Навіки буде в наших душах і серцях.
Молюсь за тебе, сину, кожну днину,
Бо свою пісню ти не доспівав.

Дай, Боже, миру нам і лагідної долі!
Молюсь вустами усіх матерів.
Дай рідній неньці-Україні – волі.
Герої ж не вмирають – всі живі!

Жилко Світлана Степанівна, учителька Залізницького ліцею ім. І. Пасевича

Уривки з учнівських творів

Хочу жити у світі добра

Щодо мене, я хочу жити у світі добра. У країні, де немає війни, де мир і злагода, де живуть щирі, чесні, порядні люди, які підтримають у скрутну хвилину.

Токарчук Яна, 9 клас

Нічого не може бути кращим, як жити, знаючи, що над тобою мирне небо, що немає кровопролиття, що всі ми браття…

Манойло Назар, 9 клас

Хочу жити в світі добра. Щоб кожен ранок прокидатися і бачити усмішку мами, чути «Доброго ранку!» від тата, бачити радісних братика і сестру. І не чути вибухів, а просто жити. Жити в країні миру і добра, щастя і радості.

Швайко Софія, 9 клас

Ми могли б вирішити багато проблем, якби говорили одне з одним, а не один про одного. Адже це величезне щастя, коли ти живеш у дружній сім'ї, у мирній країні, поряд із дорогими тобі людьми.

Швирид Надія, 9 клас

Я уявляю собі світ добра: скрізь панує затишок, любов, немає ні крихти зла, заздрості, багато-багато друзів, які мене розуміють і підтримують. Світ, в якому відчуваєш себе щасливим, тобто, потрібним. За такий світ треба боротися.

Не кожен зможе виступити за свої права, стати на захист людей, тільки справжні, гідні люди, люди з великої літери. Гадаю, що Іван Пасевич є саме таким. Адже він, представляючи «покоління незалежних», не просто захищав Україну, а «мав честь» її захищати.

Кисіль Анастасія, 11 клас

Солдат війни не вибирає

Покликала вас Україна,
І ви на цей поклик пішли
Боротись за мир, за сім'ю, за державу.
Бо ви – нескорені.

За свободу життя готові віддати,
Щоб в Україні був мир і щасливо люди жили,
Щоб, зібравшись, разом могли гордо сказати:
«Доки живе Україна, доти живемо і ми».

Дроздовська Марія, учениця 9 класу

Солдат не обирає війни, він іде за покликом душі. Добре, що є такі відважні воїни, які готові загинути заради Батьківщини. Завдяки їм ми можемо спокійно жити, ходити до школи, спілкуватися з друзями, просто радіти життю.

Швайко Іванна, 9 клас

Ми живемо в достатку і в затишних своїх домівках і вдячні нашим бійцям, які відстоюють мир там. Україна була і буде вільною та незалежною.

Лащ Катерина, 9 клас

Лист солдату

Триває жорстока війна. Але ви не здаєтеся. Вас називають по-різному: захисники, воїни, патріоти, ангели-охоронці, воїни світла.

Ви ризикуєте своїм життям, захищаючи нашу Вітчизну, наше майбутнє. Ви назавжди залишаєтеся її героями.

Нескорені… Бо попри болі, утрати, смерті, ви не зламалися, вам не відоме слово «здатися». Ви рішуче йдете вперед і не падаєте на коліна перед ворогом. Повертайтеся живими! Слава Україні!

Бовкун Яна, 7 клас

Той серпень не забудеться ніколи

Той серпень не забудеться ніколи,
Коли печаль прилинула в село,
Спекотний день приніс не лише втому,
А й чорну звістку, горе, людське зло.

-Чому так сталося? – не раз себе питаю.
-Чому на світі досі ллється кров?
І в сотий раз собі ж відповідаю:
-Забута заповідь святая:

Понад усе – до ближнього любов!

Черевко Надія, 11 клас

Іван Пасевич прикрив своїм тілом побратимів під час обстрілу. Цей вчинок є свідченням його доброго та великого серця. Особливо він дбав про своїх підопічних , солдатів, адже і позивний у нього був «Батя».

Він із числа тих воїнів, які ще не встигли нажити собі великих біографій, але вже продовжили славні традиції українців.

Поліщук Марія, 11 клас