Гонта Валерій Олександрович

Дата народження:

27.07.1981

Дата загибелі:

21.05.2022 (40 років)

Місце народження:

Україна, Волинська область, Ковельський район, Ковель

Місце проживання:

Україна, Волинська область, Ковельський район, Ковель

Місце загибелі:

Україна, Донецька область, Бахмутський район, Нагірне

Місце поховання:

Україна, Волинська область, Ковельський район, Ковель

Військова служба:

Командир бойової машини, командир 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 3 механізованої роти механізованого батальйону (в/ч А0693)

Нагороди, відзнаки:

Почесний громадянин міста Ковеля, Орден «За мужність» ІІІ ступеня

Валерій Гонта – народився 27 липня 1981 року у місті Ковелі. Навчався в школі №13, закінчив Ковельський машинобудівний технікум.

Вступив до «Правого сектору» і у липні 2014 року вже був на фронті. Боєць з позивним “Гонта” брав участь в боях за Донецький аеропорт. Воював за селище Піски. У рідному Ковелі Валерія записали “двохсотим”, але повернувся додому живим. Проте з обмороженими кінцівками ніг.

У 2016 році підписав контракт і став військовослужбовцем Збройних Сил України. Вступив до 1-го батальйону 54-ої бригади, яка дислокувалася у м.Бахмуті – на передовій лінії фронту на Світлодарській дузі. Тут молодший сержант, командир бойової машини-командир 1 механізованого відділення 3 механізованого взводу 3 механізованої роти механізованого батальйону (в/ч А0693) воював майже рік.

Брав участь у боях з 2014 по 2018 рік. Кіборга Валерія Гонту знають як сильного та нескореного, мужнього та відважного оборонця рідної землі. На війні втратив слух, мав важкі поранення. Після демобілізації пережив мікроінсульт. Інвалід ІІ групи, потребував постійного лікування. При тому активно допомагав бойовим побратимам у придбанні медикаментів, продуктів, вирішенні побутових питань. Служив у 14-ій окремій механізованій бригаді.

Валерій Гонта загинув внаслідок артилерійського обстрілу 21 травня 2022 року на Донбасі. Бійцеві було 40 років. Його товариш, земляк, військовий медик Олексій Кушнєр, у якого Валерій помер на руках, написав: "Справжній Воїн… Він горів та запалював навколо".

Похований на Алеї Героїв Ковельського міського кладовища.

Гонті Валерію Олександровичу посмертно присвоєно звання за мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові "Почесний громадянин міста Ковеля" [1].

Ти в моєму серці, братику, завжди! В дитинстві такий веселий, непосидючий, і цікавий, постійно ревнувала тебе до мами, думала, що вона більше тебе любить ніж мене, тільки з появою своїх дітей, зрозуміла, що не буває більшої чи меншої любові, вона просто різна…бо різні ми. Таке безтурботне дитинство: у нас одна кімната на двох, і ми завжди грали ігри перед сном «купи слона» або хто більше слів придумає на останню букву. А ще ти багато читав, а я не любила, мама завжди ставила тебе в приклад, настільки творчий ти був і шукав себе у різних напрямках. Дорослим хотів видати свою книгу на військову тематику та не встиг…

Ніколи не забуду як ти захистився і заступився за мене перед батьками, коли я провинилися, а пізніше ти добровільно пішов захищати нашу неньку…

Досить в молодому віці одружився, у тебе народилися дітки, я переїхала, ми рідко почали бачитися. У 2014 ти добровольцем пішов захищати нашу Україну. Не відразу я це прийняла і зрозуміла, що це був твій поклик, поклик твоєї душі..

Памʼятаю вечір, як дзвонить мама і плаче, по новинах передали, що на Світлодарській дузі загинуло багато наших бійців, і ти весь вечір не виходив на звʼязок, здавалося це все, ніч сліз і чекань… на ранок ти відзвонився! Ти живий! Щей зумів винести пораненого бійця з позицій під артилерійським вогнем. За це отримав державну нагороду – орден «За мужність» ІІІ ступеня [2]. Пишаюся тобою!

У перші дні повномасштабного вторгнення ти знову пішов добровольцем на війну. З твоїми хворобами тебе не хотіли брати, але ти наполіг…такий сміливий і безстрашний!

Скільки разів Господь тебе оберігав від смерті, та не цього разу, ти пішов з життя 21 травня 2022 року. Про те, що ти загинув родина дізналася не відразу, ніхто з твоїх близьких друзів і побратимів не набрався сміливості про це сказати рідним, офіційно повідомила влада тільки на другий день. Мені сказав тато, мама не змогла…Я кричала, сильно…а потім мовчала…ніколи в житті я не відчувала такої болі і пустоти… Тобі назавжди залишилося 40…

Цей шлях, який ти обрав, важко зрозуміти чи прийняти, але я завжди поважатиму твій вибір і досвід, який обрала твоя душа пройти тут на землі, якби боляче не було. Я вірю, знаю, що душа твоя жива і ми можливо ще зустрінемося з тобою в іншому житті. Вибач, що мало говорила тобі «люблю» і не усвідомлювала, яка ж велика була твоя підтримка! Я її і зараз відчуваю, люблю дивитися на небо і дякувати тобі за все, завжди відчуваю як ти мені допомагаєш і підтримуєш з небес! Дякую рідненький, що вибрав мене бути твоєю сестрою!

"Йому можна було не йти. Я думала, що все, що якось зупинився, але ж війна. Каже: "як сюди прийдуть – я піду". Я не очікувала, що він піде. Тут допомагати можна було, але ж…ні. Каже: "я не можу, там мої побратими, хлопці", – розповідає Любов Гонта, дружина загиблого.

Додає: «на війні отримав контузії й поранення, втратив слух, підірвав здоров’я, але не дух. У період, коли не воював, – волонтерив. На фронті тримав контакти з волонтерами, щоб знайти необхідне солдатам.»

"Перед загибеллю важкі бої були, поранених витягав із поля бою. Був розвідником, вони постійно переміщалися. Дзвонив, підтримував. Там квіти, тюльпани розцвіли, то нарвав букет – то тобі. Присилав фото. На війні щось знаходив позитивне, у кожному знаходив", – розповідає жінка.

«Це вже третій воїн, якого я особисто добре знав, який поліг з початку вторгнення. Усі три яскраві і харизматичні особистості. Зрозуміло, що вороги дорого заплатять за їхню смерть. Але цього мало. Ми повинні завершити справу. В генетичний код цих уродів має бути прописане на покоління вперед, що українців не варто чіпати. Не варто лізти на нашу землю… А ми самі. Хто переживе цю війну. Повинні стати кращі, щоб діти полеглих побратимів пишались країною яку відбудують українці…» – написав Сергій Чуріков.