Левченко Валентин Віталійович

Одного прекрасного осіннього дня  10 листопада 2003 року у с.Козилівка в сім’ї Левченко Віталія та Олени народився маленький русявий хлопчик, якого назвали Валентином. Старша сестричка Настя дуже чекала братика, раділа його появі, як і уся родина. Батьки Валентина пригадують, яким кумедним був син у дитинстві, на його обличчі завжди була посмішка. Улітку чубчик їхнього русявого шустрика вигорав і ставав кольору пір’я полярної сови. Батько його Добриком звав, бо маленький Валік любив відповідати всім «добре-добре», але тоді не вимовляв звук «р» і виходило смішне «доб-й-є – доб-й-є».

Валентин був звичайною дитиною. Мав лідерські задатки. Добрий, проте впертий і запальний. Ще з дитинства його неможливо було до чогось схилити примусом, хіба тільки домовитися й переконати. Батько, 52-річний водій шкільного автобуса Віталій Левченко, інколи отримував «привіти» від учительки через поведінку сина. Що поробиш, як і всі хлопчаки, іноді бешкетував. Зізнається, що не завжди говорив про зауваження своїй дружині Олені, 47-річній молодшій медичній сестрі Орлівського психоневрологічного інтернату. А синові інколи казав: «Дивись, розкажу мамі!» Це було найліпшою профілактикою, бо Валентин з дитинства не хотів засмучувати свою неньку.

В 2021 році Валентин Левченко закінчив школу у своїй рідній Козилівці. З худенького Добрика виріс високий статний хлопець, плечистий мужній красень, який видавався старшим за свої роки. Займався гирьовим спортом і стрільбою, добре плавав.

Після школи Валентин вступив на 1 курс Національного університету біоресурсів і природокористування ННІ лісового і садово-паркового господарства. Обрав спеціальність «Лісове господарство».

Валентин, як і більшість українських студентів, навчався дистанційно через заходи безпеки щодо поширення коронавірусу. У лютому 2022 року студент-першокурсник надумав їхати в столицю, щоб мати змогу не лише вчитися, а й на роботу влаштуватися. Подзвонив у гуртожиток, спитав, чи можна під час дистанційного проживати там. Пам’ятаю, напередодні ввечері він ще каже: «Тож їхати мені чи залишатися?» А потім: «Ну, надумався вже, тож поїду», - згадує мама Олена Михайлівна. - 19 лютого ми провели його в Київ.

Як почалася повномасштабна війна, Валентин з першого дня пішов туди, де міг бути корисним – у тероборону. А вже з 1 березня був у військовій частині. Батьки не знали, що син пішов служити. Казав їм, що ходить з тероборонівцями містом, допомагає їм. І мама з татом його прекрасно розуміли: їхній син був дуже патріотичним, а там, у столиці, такий дух піднесений, що він просто не міг стояти осторонь!

«Я просила його берегтися, ховатися в укриття під час обстрілів.» А він відповідав, що в укриттях стільки жінок і дітей, що йому, дорослому чоловікові, негоже ховатися за ними.

Олена Михайлівна розповіла, що з 1 березня по 23 квітня її син був стрільцем у військовій частині А 7373. Пізніше його перевели до в/ч А 4081 кулеметником, пройшов навчання. Казав, що спочатку разом з побратимами зачищали від ворога й розміновували Гостомель. А потім був пекельний Донбас, Бахмутський напрямок. Українські захисники давали відсіч ворогу під шквальним вогнем рашистів. Валентин сказав тоді, що, вийшовши звідти, потрапив до числа щасливчиків, бо більшість його побратимів не повернулася.

З лютого Валентин тільки двічі вдома побував. Спершу в травні. Приїхав з Києва, коли весняно-польові роботи в селі були в розпалі. І в його батьків роботи – повно! Свого часу забрали колгоспні паї, надбали техніки різної, щоб землю обробляти. Батько для сина старався. В українців з діда-прадіда воли, сохи та молотарки передавалися з покоління в покоління. Хотів і він передати цю споконвічну справу своєму Валентинові. Віталій Сергійович переконаний, що земля тільки старих утомлює, а молодих вона ростить і розуму додає. А їхній син ніколи не цурався землі. Валентин вправно косив. "Краще за мене, - пишається батько. – Красиві такі покоси тягнув косою-дев’ятиручкою, аж при землі! І до техніки здібності мав. На всьому їздити вмів: від мотоцикла до трактора. Хотів я його і сіяти, й картоплю садити й копати навчити, щоб сам міг справлятися."

Зустрівся зі своїми товаришами. Валентин завжди любив збирати друзів на шашлики. З батьками наговорився про все. Тільки про війну не заводили розмов.

"Після Донеччини Валентин повернувся іншою людиною, - замислюється батько. – У нього навіть погляд змінився. Якийсь надломлений, вимучений. Багато чого було видно без слів. Я мовчки обіймав його за плечі, гладив по голові й нічого не питав. А він казав, що ні про що не шкодує. Хоча мені видалися ті слова нещирими, бо в свої 18 років йому довелося таке побачити й пережити, що мені навіть уявити складно. А тому я з усім погоджувався й не перечив синові."

"- Їх, усіх, хто повернувся з-під Бахмута, після реабілітації перекинули в Харківську область, - каже Олена Левченко. – Друг-побратим нашого сина сказав, що Валентин був командиром відділення, у підпорядкуванні якого перебувало 13 солдатів. 19 липня вночі виконували бойове завдання під Дементіївкою, де перед цим рашисти знищили українську розвідгрупу. Поки займали позиції, син із власної ініціативи пішов на дорозвідку. Лісосмуга, що була неподалік, виявилася зайнята ворогом. Російські загарбники засіли там у «кікіморах». Валентин побачив їх, але здійняти автомат не встиг – вони відкрили по ньому перехресний вогонь. Шансу відійти чи заховатися у нього не було жодного. Як казав його друг, останніми словами, які прокричав наш син, було ненависне до ворога: «Су…и!» Такою страшною ціною, своїм життям, він врятував тринадцятьох хлопців.

- Син завжди казав: «Мені нічого не буде, бо за мене батько молиться», - не просто даються ці слова Віталію Сергійовичу. – А я один раз тільки не помолився, 19 липня, коли він загинув…

- Підписуючи контракт на військову службу, наш син спеціально не вказав контактною особою нікого з рідних, аби ми не знали, що він пішов служити, - каже Віталій Левченко. – Зазначив свого друга з Козилівки і його номер телефона. От йому й подзвонили. А той не наважувався принести трагічну новину в дім батьків свого друга. Я теж не одразу сказав дружині. День потерпів, а лише потім зізнався."

Через щільні обстріли з боку окупантів, тіло 18-річного військового Валентина Левченка п’ять днів не могли забрати з поля бою на Харківщині. Його другові вдалося тільки відтягнути його у лісосмугу неподалік. Літо. Спека. Батьки у розпачі  самотужки поїхали за сином. Доїхали своєю автівкою до Конотопа, а потім командир телефоном їм пояснив, що їх туди просто не пропустять, бо йдуть жорстокі бої. І пообіцяв за першої ж можливості забрати тіло Валентина.

Військові дотрималися свого слова. За п’ять днів після смерті Валентина серед білого дня провели зухвалу операцію під носом у ворога, але забрали тіло свого Льови. Так його називали побратими.

Отже 19 липня 2022 року Левченко Валентин загинув як Герой, до останньої миті виконуючи свій військовий обов’язок.  

Світлана Миколаївна Чернуха написала вірш про свого учня  "Вісімнадцять років – це ж так мало!"

Вісімнадцять років – це ж так мало!
Вісімнадцять років – світанок лиш життя!
Хлопчику, мріяти б тобі й кохати…
Але в юність полум’ям постукала війна!

І не міг ти осторонь лишитись –
Добровольцем кинувся у бій
Україну-неньку захищати.
Школярем ще говорив: «Хто ж, як не ми?!»

І у школі був ти непосида,
Витівник і запальний такий!
Скільки довелося нам з тобою пережити –
Радісні моменти і сумні…

Друзі похилися у тузі:
Хто розважить? Словом збадьорить?
Правдолюб наш і товариш вірний,
Ніби поспішав ти жить!

Сестра й бабуся, зчорніли геть від горя.
Батько нишком сльози витира…
Матінка – лебідонька сивенька
Ніби крильми гроб твій огорта…

Хлопчику, ну ось ти й повернувся,
В рідну землю ляжеш спочивать.
І навік Героєм ти лишишся
В нашій пам’яті і у серцях!

Янголом ти в небо злинув,
А у грудях застряг нестерпний біль…
Соколятку, Валику, дитино!
Яким світлим променем ти зблиснув і згорів…

Прилітай до нас ти журавлятком,
І на крила материнську тугу забереш…
Що тебе нема – не хочу вірить,
Бо в моїй душі ти ЖИВЕШ!

Матеріали підготували:

Шишкун В.М. - заступник директора з виховної роботи Козилівської ЗОШ І - ІІІ ступенів описала про Героя - земляка Левченка В. зі спогадів його батьків, вчителів школи, односельців

Список використаних джерел

Спогади батьків Героя, вчителів Козилівської ЗОШ І - ІІІ ступенів, односелців