Кобець Віталій Володимирович

Кобець Віталій — старший лейтенант, командир танкового екіпажу.

«Полеглі герої», «Величезна втрата для ЗСУ», «Країна в траурі: загинув весь екіпаж бригади ЗСУ «Холодний Яр», «Віджали» танк, рятувалися разом і разом прийняли останній бій» — такими заголовками рясніли репортажі телеканалів та сторінки соцмереж. За даними фонду «Повернись живим» загинули Андрій Мельник (водій-механік), Сергій Леонтьєв (навідник) та Віталій Кобець (командир екіпажу). Прослідкуємо життєвий та бойовий шлях командира.

Кобець Віталій Володимирович народився 24 листопада 1998 р. в с. Річиця Ковельського (колись Ратнівського) району Волинської області. У 2005 році був зарахований до першого класу НВК «ЗОШ І-ІІІ ступеня — дитячий садок с. Річиця.

Безтурботне дитинство майбутнього героя переплелося з трагічними подіями. У 2006 році в розквіті сил несподівано пішов із життя тато, залишивши сиротами чотирьох неповнолітніх дітей, серед яких Віталій — найменший. 2009-го — померла бабуся, яка була опорою для дітей. У квітні 2014 р. не стало мами. Дев’ятикласник залишився круглим сиротою під опікою вже дорослих на той час сестер Людмили і Наталії та брата Юрія.

У вересні 2014 р. хлопець вступив до Волинського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, де зарекомендував себе наполегливим та старанним ліцеїстом.

Після закінчення ліцею став курсантом Національної академії сухопутних військ ім. Петра Сагайдачного у Львові, де був улюбленцем однокурсників і викладачів.

Завершивши в 2020 році чотирирічне навчання в академії, молодий офіцер постав перед вибором. Віталій згадував: «В селі мене нічого не чекало (хворіючи, сестра Людмила померла в червні, а брат в грудні 2020 р. — авт.). В мене був вибір: або залишитися в селі і жити як складеться, або продовжувати військову кар’єру.».

Молодший лейтенант Кобець В. В. вступив до лав ЗСУ, а саме до 93-ї ОМБр «Холодний Яр» і став на захист своєї держави. Протягом двох років неодноразово воював у зоні бойових дій на Сході України під час АТО. Тоді йому було присвоєно звання «старший лейтенант».

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну молодий офіцер став командиром танкового екіпажу (відомий як «екіпаж Тяпи»), який приймав участь у боях на Сумщині, Харківщині та Донеччині у складі холодноярівської бригади.

Воїн згадував про події на Ізюмському напрямку Харківщини так: «Перший мій бій був біля Нової Дмитрівки. Ми виїхали на вогневу позицію. Метрів 900 від нас були рашистські танки, які постійно «кошмарили» нашу піхоту. Самих танків ми не бачили, лише спалахи… За моїм наказом навідник влучив у місце спалаху і ми підбили ворожий танк. Вони відійшли назад, але згодом повернулися… Після чергового спалаху відбувся «прильот» по нашому танку. Пробило башню навиліт. Ми з механіком вискочили з танка. Другий «прильот». Я розумію, що навідник залишився всередині, бо під час вибуху запаяло його люк. Через невелику щілину він висунув голову і кричить: «Тяпа (позивний Віталія — «Тяпа» — авт.), дістань мене.» Я, не розуміючи сам як це відбулося, заскочив на танк і витягнув навідника.» 

Отримавши осколкові поранення та контузію командир пішки вивів свій екіпаж з-під вогню противника назустріч медикам, які проводили евакуацію поранених.

Після того було лікування, місяць реабілітації і повернення на лінію фронту. Зізнавався: після пережитого повертатися до улюбленої справи було нелегко.

«Коли я приїхав після поранення і заліз у танк, мені було дуже страшно. Мене почало трусити, бо ці спогади… Не дуже приємні спогади, коли по тобі противник веде вогонь і буквально в секундах вирішується все твоє життя — або ти виживеш, або загинеш. Але з часом переборов цей страх і далі все круто!».

На Харківському напрямку в підпорядкуванні командира було два танки, які вели успішні бої.

На Донецький напрямок «екіпаж Тяпи» попав найпершим з 93 бригади «Холодний Яр» на трофейному російському танку. Герой згадував: «Це «ленд-ліз» від росії. «Віджали» його під Сумами, привезли на завод, підремонтували, зробили активну броню, наварили решітки. Тепер він «говорить» українською і «валить» русню.» [4].

5 березня 2023 року під м. Бахмут Донецької області прямим попаданням ворога було підбито танк, де загинув весь танковий екіпаж на чолі з Віталієм Кобцем. Про це повідомила пресофіцерка 93 ОМБр «Холодний Яр» Ірина Рибакова. «Наші любі хлопці відійшли у вічність. Цілий екіпаж. Такі щирі, такі веселі, скромні. Вони були чудові. Спочивайте з миром. І нехай ваші вбивці будуть прокляті і не знайдуть спокою ні за життя , ні після смерті», — написала речниця бригади у фейсбуці.

Поховали героя старшого лейтенанта Кобця Віталія Володимировича на сільському кладовищі с. Річиця Забродівської громади Ковельського району волинської області.

18 травня 2022 року за особливі заслуги перед Україною старшому лейтенанту Кобцю Віталію Володимировичу була вручена медаль від президента України Володимира Зеленського «Захиснику Вітчизни».

10 жовтня 2022 року нагороджений відзнакою командування 93 ОМБр «Холодний Яр» І ступеня.

Вірші присвячені героєві

Зірницею світи нам навесні!
І влітку будь нам місяцем у небі...
Яскраві зорі сяють хай з пітьми,
А ти живи як жив,

Є в цім потреба!
Усмішку пам’ятаєм всі твою,
І щирість, і любов,
І дні щасливі...

Ні, не забули ми тебе, живем разом,
Та сумом віє з Бахмута щоднини...
Ці квіти, що приносим ми тобі,
Нехай розрадять твою душу й серце, хай прапор той,

Що над тобою майорить,
Мир принесе до нашого озерця!
Стомився ти,
Вже і спочити встиг

Із неба ти на нас всіх споглядаєш!..
Хай матір божа
У обіймах прихистить !
Хай бог пошле

Спасіння і любов
Ти ж її маєш...

Кіпень Лариса, односельчанка

В зажурі небо стояло і плакало,
Голосило, на рани капало,
Лило сльози гіркі, солоні,
Село душі відкрило й долоні.

Так обійняти тебе хотілося,
Та сонце із неба кудись поділося.
За сині хмари воно сховалося —
Слізьми гіркими, дощем вмивалося.

Хоч і чужа світу ця дитина —
Село плакало, як родина.
На колінах бійця зустріли,
Ніби й голови в нас посивіли,

Звістки такої ніхто не ждав.
Сам герой її теж не знав.
Наче грім серед неба впав.
Оркестр пісню сумну заграв.

Застогнало село,
Заболіли всі рани...
Так по серцю шкребло —
Сироту поховали.

Гордун Ліля, односельчанка

Серце оповите диким болем,
Смерть гуляє бахмутським полем.
Нещадна, кривава, страшнюча війна
Забрала, убила солдата вона.

Віталіку, чуєш, вертайся живим!
«Та все буде добре, настрой бойовий.»
«Ти хоч не голодний, не холодно там?»
«Всього вистачає та й тепло тут нам.»

Ти всіх утішав, посміхався, любив,
А ворог нещадний підступно убив.
Скалічив всі плани, великі надії,
Згубив твоє серце й нездійснені мрії..

В скорботі родина, всі друзі, село.
Для тебе життя уже відцвіло..
Найкращий з найкращих, таких забирають.
Вже Ангели душу твою зустрічають.

Пробач, ріднесенький герою!!!
Не вберегли, а ти за нас горою.
Життя твоє — тяжка стежина
І в 23 не розквіт сил, а домовина...

Герой! Герої не вмирають!!!
Вони у пам’яті й у серці воскресають.
Спокійно спи, наш друже, брате.
Ми вічно будемо любити й пам’ятати!!!

Катерина Кобець, подруга дитинства.

ЖИТТЯ ОДНЕ

Заплакало небо,
І душі РІЧИЦІ ридали.
Закравсь до нас сум,
В кожне серце це горе лягло.

Хмурилось небо,
Сніг, немов би каміння кидало,
Великого смутку
Безжально розбите крило.

Оркестр духовий
Чомусь жалібні ноти шукає.
Хоч й квітами стелим
Останню стежину буття...

В сумній домовині
ВІТАЛІЙ-ГЕРОЙ спочиває.
Є в нього минуле...
Та вкрадено майбуття!..??

ГЕРОЙ ТИ!
Сьогодні усі промовляєм.
ГЕРОЄМ ТИ, СИНУ,
У небо злетів із життя!..

ЯК ЖАЛЬ,
ЩО НАЙКРАЩИХ СЬОГОДНІ ВТРАЧАЄМ!
ЯК ЖАЛЬ,
ЩО НЕМАЄ ЦЬОМУ ВОРОТТЯ!!!

Кіпень Лариса, односельчанка

Танковому екіпажу 93 ОМБр "Холодний Яр" на чолі з Віталієм Кобцем присвячується

Вони були немов з одного тіста,
Стояли поруч мужньо до загину.
Веселі, щирі, добрі ці танкісти,
Ішли вперед за нашу Україну.

БахмУта міфи про танкістів
Так болісно вже попелом гірчать
І криком журавлиним вантаж той 200
Несуть навік в зачаєну печаль.

Піхоті не збагнути досі й не заснути —
Незмовкний танка звук гуде в борні.
Мов душ холодноярських полум’я і смуток,
Полями ходять, блимають вогні.

Командир, що з полум’я злетів у небеса,
Ніколи не піде він у забуття.
Команда "Постріл!" знову воскреса,
Віталій зі смерті вимолочує життя.

Стиснув рукою міцно рану,
Усмішку кинувши у вічний час,
Із міфу вийшов, мов з туману,
Й воскрес у кожному із нас.

Жартує Батя, навідник Сергій:
"Танк уже вкраїнською говорить....
Хай згине рашистський кат Батий!"
А мати за третього синочка Бога молить..

Наймолодший Андрій, вправний водій,
Упевнено везе свій екіпаж у Перемогу.
Йому б іще футбольним полем мчати,
А він вже став на вічні українські чати...

У небо бризнула кров’ю калина.
Сини ангелами у безгомінь злетіли.
Як же болить тобі, Україно...
Ангелів крила над світом бриніли...

Спогади вчительки Ніни Самарчук, вчительки української мови та літератури Річицького ліцею

«Немає більше нашого Кобця Віталія, який так уперто, сміливо боронив свободу і незалежність своєї держави. Він став на вічні українські чати. Він прагнув і жив для найвищого добра рідного народу, прямував до цього добра тернистим шляхом.

Замкнулося назавжди життя з усіма радощами і смутком, успіхами і бажаннями.

Зупинилось життя, вилеліяне чистою купіллю рідного озера, на березі якого журиться хата-пустка, чекаючи Віталика додому перед останньою дорогою.

Життя, помережане тяжкими реаліями раннього сирітства.

Життя, покладене на вівтар України.

Віталій Кобець навчався в місцевій школі, був щирим, добрим, працьовитим і завжди усміхненим та привітним учнем, вірним другом, люблячим сином і братом. Доля не була до нього прихильною. Рано померли батьки. Віталієм опікувалися старші сестра і брат, яких невдовзі забере з собою невблаганна смерть. Залишилася лише одна кровиночка – сестричка Наталія, до якої так поспішав на день народження, коли востаннє приїжджав до рідного дому.

З дитинства хлопець любив повторювати: «Є така професія – Батьківщину захищати». Мріяв стати танкістом. Тому після дев’ятого класу продовжив навчатися у Волинському військовому ліцеї. Після закінчення у Львові Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного став на службу в одній із військових частин міста Дніпра, де його й застала війна.

З перших днів Віталій пізнав війну в обличчя. Та не схитнувся, а з великою вірою у нашу Перемогу громив ворога на всіх фронтах. Командир танкового екіпажу, він ніс у серці велику відповідальність за побратимів, з якими пліч-о-пліч щодня дивився смерті у вічі. Найбільші випробування випали йому в Ізюмському районі Харківської області: під час танкових боїв тоді отримав поранення увесь екіпаж. Та хлопцям вдалося десь на Сумщині захопити ворожий танк. Після повернення з госпіталю в стрій командир з бійцями продовжив воювати на трофейному танку.

Для репортажу «Новинарні» командир Кобець Віталій в листопаді 2022 року дає розгорнутий коментар про діяльність свого екіпажу на війні: «Вже більш як три місяці ми день в день виїжджаємо. Якщо противник дуже сильно лізе, то ми тут стоїмо з ранку до ночі… А буває, що виїжджаємо на день по кілька разів. Відстріляли конвеєр – поїхали, завантажилися, вернулися назад – і знову ведемо вогонь по противнику».

Кажуть, що навіть вороги захоплювалися відчайдушним командиром і обіцяли за його голову два мільйони.

За особливі заслуги перед Україною 18 травня 2022 року Віталію Кобцю вручили медаль від президента Володимира Зеленського «Захиснику Вітчизни». Також нашого Героя нагороджено Відзнакою 93-ї ОМБр «Холодний Яр» І ступеня.

…Стоїть сьогодні, Віталію, твоє рідне село у великій тривозі – сльози в нього на лиці. Ридає старенька бабуся і вся родина тужить – чекає рідна місцина свого Героя-сина.

Сумує школа над озером, де минуло твоє дитинство, де народилася мрія стати військовим.

У скорботі рідна альма-матер – академія сухопутних військ у Львові, де гартувалися твої професійні навички, де осягав ти науку бути справжнім чоловіком і берегти честь офіцера.

Твоя наставниця Tетяна Плазова згадує: «Віталик Кобець… Безмежно тихий та добрий, був дуже скромним та сором’язливим, дуже спокійним, мовчазним… В 2016-му став курсантом НАСВ… З тих моїх улюблених танкістів… Улюблених з першого заняття – їхнього першого в чині курсантів і нашої першої лекції. Хлопчик-сирота… Як вперше (і, певно, єдиний раз в житті писав писанку, і… коли ми не раз ходили в театр… і ці захоплені очі … і щоразу враження від вистави, якими ділився зі мною… і екскурсії, де все було цікавим… Спочивай з миром, Віталику Кобець, мій бородатий офіцере… Твоя писанка в мене ще є… А Тебе…»

…А біля рідної самотньої хати на твоїх, Віталику, вишнях, припорошених березневим снігом, заходяться скреготливо-пронизливим криком п’ятеро дивних пташенят. Може, то душі твоїх рідних: мами, тата, бабусі, сестри Людмили, яка так щиро піклувалася про тебе, єдиного братика Юрка, що збирав тобі документи до академії, чекають твого повернення до отчого дому з далекої дороги?!..

Вічна слава ГЕРОЮ! Щирі співчуття рідним».

Матеріали підготували:

Бурчак Денис, учень 6 класу Річицького ліцею Забродівської сільської ради Ковельського району Волинської області

Науковий керівник: Нінічук Неоніла Іллівна, вчителька історії Річицького ліцею Забродівської сільської ради Ковельського району Волинської області